Преосвященні владики, всечесні отці, шановні наші друзі з "Реновабісу" присутні, брати семінаристи, шановний консуле України тут, в Мюнхені, шановна пані ректор Українського Вільного Університету, дорогі брати і сестри!

Знаєте, я Вам хочу одну історію розказати, щоб Ви, може, трошки зрозуміли, що я зараз відчуваю і що хотів Вам сказати. Ви знаєте, що наші владики задумали мене покликати до України з другого кінця світу. До цього часу я був єпископом-помічником а відтак Апостольським адміністратором нашої єпархії в Аргентині. Коли я отримав оце призначення, оце єпископське служіння, то мої семінаристи з мене трошки жартували собі у Львові". Казали: "Владико, навіть як Вас на Сибір були би вивезли, було би ближче!" але справді, знаєте, там, на другому кінці світу, я якось по-іншому почав для себе відкривати поезію Тараса Шевченка, можливо, знаєте, так трошки сумуючи за рідною землею, роздумуючи над такою нелегкою долею емігранта, а відтак, шукаючи Божого слова до тих наших людей, до яких мене там Господь Бог послав. І одного разу я проповідував під час величавої прощі в такому Марійському національному відпустовому місці, яке зветься Люхан. Туди приходять раз на рік українці, які розпорошені по цілій величезній території і не мають ніколи доступу до свого священика. Вони раз на рік мають можливість туди приїхати, побути на літургії у своєму обряді, почути українську мову, посповідатися, а відтак знову чекати ще рік. І пригадую, що тоді, коли  я мусів говорити до них своє слово, мені пригадалося, і я процитував у своїй проповіді слова Шевченка і казав так: "Хто матір забуває, того Бог карає,  того люди цураються, в хату не пускають. І немає злому на всій землі безконечній веселого дому." Скінчилася літургія, ми процесією зайшли в захристію, я починаю скидати ризи, і тут приходить одна родина – чоловік, жінка і двоє дітей – і всі плачуть. І кажуть до мене: "Владико, Ви сьогодні на проповіді говорили про нас." Знаєте, я трошки настрашився, думаю, може я когось образив, думаю, всяке може бути. А вони мені сказали: "Ні! Ми є родина з Калуша, які опинилися аж на півдні Аргентини на Вогняній Землі близько Антарктиди, там тільки пінгвіни живуть тепер. І ми зрозуміли, що, на жаль, ми втікали від свого дому, від своєї мами і чомусь, навіть самі не розуміючи чому, хотіли це все забути. Але справді Вам скажемо, що на всій землі безконечній немає веселого дому для того, хто втікає від своєї матері, від свого коріння, від того, ким він насправді є."

Чому ті слова так мене вразили? Тому що це люди, які дійсно жили на краю землі і відчували себе загубленими. Відтак і я десь мав нагоду їх віднайти, бо каже Христос: «Добрий є той пастир, який шукає ту найбільш віддалену, загублену вівцю».

Сьогодні ми живемо з вами у світі, який розмиває і національну, і релігійну ідентичність людини. Сьогодні  Церква говорить про нову євангелізацію, яка властиво і полягає в тому, щоб їй віднайти, ким вона насправді є. Сьогодні, так само, і ми, українці, дуже часто відчуваємо, що наступає якийсь такий процес денаціоналізації і в Україні, і дуже часто в діаспорі. Скільки наших з вами братів і сестер загубилося?!

Я відчуваю, що моїм завданням, а також завданням кожного з вас, кожної нашої парохії, університету, в Україні чи то в Мюнхені, кожної громадської організації є саме шукати тих людей, помогти їм віднайти те коріння, яке допоможе їм бути собою.

Очевидно, що та місія змушує нас бути відкритими, шукати тих наших братів і сестер, але теж бути відкритими до тих братів і сестер, поруч яких ми живемо. Тому думаю, що наша громада тут, в Німеччині, з одного боку - повинна допомогти зберегти українську ідентичність тих українців, які тут знайшлися, але, з іншого боку - ми покликані ділитися дарами. Бо ми маємо величезну багату духовну культуру, і тих наших скарбів так потребують ті брати і сестри, які живуть сьогодні тут поруч з вами!

Я так собі думав: «Ми так багато беремо сьогодні від Німеччини, від німецької церкви через руки Renovabis. Ми мусимо взамін щось дати». Думаю, що маємо багато що дати. Те, що справді поможе зберегтися цілій Європі як християнським державам і віднайти своє християнське коріння.

Сподіваюся, що ми разом з Божою поміччю зможемо це зробити. Знову вернуся до тої фрази Шевченка, яка йде перед словами, котрі ви почули: «Учітеся брати мої, думайте, читайте! І чужому научайтесь, свого не цурайтесь! » 
Щире спасибі!

розшифрування "Католицького Оглядача"