//

Біоетичний лабіринт: Відколи пацієнт є людиною, відколи людина є пацієнтом?

Відколи пацієнт є людиною? Відколи людина є пацієнтом? На перший погляд ці два питання звучать абсурдно у своїй простоті. Кожен пацієнт, який потребує медичної опіки,  є людиною (не беру до уваги ветеринарну допомогу звірям). Кожна людина, віддана такій опіці, є пацієнтом. Наперекір очікуванням, очевидність зовсім не є такою очевидною, принаймні що стосується щоденної практики.

 


Питання про людськість людського індивідуума в межах дій медика постає найчастіше у двох ситуаціях: на початку і вкінці людської дороги. Щодо початку, то йдеться про визнання людськості одразу після зачаття; щодо кінця – про чітке розрізнення між вмиранням і смертю і відношення до осіб, які втратили здатність думати внаслідок хвороби ти нещасного випадку; в той же час питання про людськість дещо змінило би свою форму на «доки пацієнт є людиною».

 


Питання початку людського життя  матимемо нагоду обговорити детальніше трохи пізніше в циклі «Біоетичного лабіринту», але вже тепер треба зауважити, що сучасні медичні думки на цю тему значно поділені. Крім моменту запліднення беруть до уваги прерізні стадії розвитку людини ще до народження, а навіть пізніше. Часами доходить до абсурдних з точки зору логічної єдності ситуацій: ось зачалось людське життя, а не людина; або почала існувати людина, але не людська особа.

 


Ці розрізнення і термінологічні дискусії не є лише  академічною грою в слова. Вони мають дуже практичні наслідки. Бо, якщо об’єктом медичного втручання є людський ембріон, який, однак, не вважають людиною, ані людською особою, обов’язки медика щодо такого пацієнта видаються іншими, менш терміновими і менш радикальними, ніж щодо тих пацієнтів, людськість і статус особи яких не підлягають сумніву. Власне завдяки таким маніпуляціям сформулювалось переконання, що зачата і ненароджена дитина менш важлива, ніж вже народжена дитина, а ще важливішою від них є доросла людина (особливо якщо є Дуже Важливою Людиною). Тому питання про те, чи медик розуміє і визнає людськість малого, ще ненародженого пацієнта, не є безпідставним, бо від того залежить, як медик того пацієнта трактуватиме.

 


Подібна проблема появляється при нагоді питання про терапевтичну повинність, тобто відколи людина, яка просить про медичну допомогу, сприймається як пацієнт, відколи цю допомогу отримує. Сьогодні – і це досвід багатьох людей, хоч, на щастя, не всіх – перше питання, яке чує хворий, що звертається до лікаря, стосується факту забезпечення. Якщо того забезпечення бракує, а стан хворого не вказує на безпосередню загрозу для життя, допомога не надається. Людина не стає пацієнтом. Сьогодні не досить самої хвороби, щоб розпізнати і розпочати терапевтичний обов’язок. Сьогодні необхідна гарантія, що за цю працю хтось заплатить.

 


Ця проблема, очевидно, має свої варіації. Серед тих, які мають статус пацієнта – зацитую класика - «всі звірі рівні, але деякі рівніші, ніж інші». Пацієнтів оцінюється різним чином і їм призначаються різні стандарти відношення. Йдеться не лише про оплату за додаткову опіку чи одиночну палату підвищеного стандарту. Це і так зрозуміло. Але не має обґрунтування «підвищений стандарт людської культури», «підвищений стандарт чистоти » чи «підвищений стандарт правдомовності», який застосовують до людей вищого становища чи ширших зв’язків. Тим більше не повинно бути місця різному заангажуванню медика в терапії залежно від суспільно-економічного становища пацієнта чи його родини. Краще відношення до декого в результаті означає брак поваги для всіх, оскільки одних легковажиться і відкидається, а до інших ставиться інструментально у більш чи менш свідомому очікуванні дістати особисту вигоду.   

 

О.Пьотр Кєнєвіч МІС

 

За матеріалами: radiovaticana.org