"Cувора вірність традиції Сходу і непорушне сопричастя з Престолом св. Петра" – саме так було визначено ідентичність Греко-Католицьких Церков Eвропи наприкінці Наради, що відбулася з 4 по 7 листопада 2010 р. у Софії (Болгарія) збором СHOCE (Conventus Hierarcharum Orientalium Catholicorum Europae – Збором Єрархів Східних Католиків Европи). Я можу з упевненістю додати, що таким же чином можна охарактеризувати і визначну пастирську діяльність Блаженніщого Любомира, як Єпископа-помічника при покійному Блаженнішому Кардиналу Мирославу Івану Любачівському протягом п’ятьох років, так і, від січня 2001 р. Глави і Отця Української Греко-Католицької Церкви, Верховного Архиєпископа Львівського, а згодом, і Києво-Галицького.

З 1991 року я мав нагоду і честь зустрітися з відродженою Українською Греко-Католицькою Церквою у зв’язку з партнерством у сфері медицини, започаткованого Вищим Братством «Мізерікордія - Милосердя» у В’яреджо (Італія), під час якого я зустрівся і запізнався, в цей час, з архимандритом Любомиром Гузаром у роках 1994-1995. Завдякуючи також о. Іванові Дацькові, моя участь поступово поглиблювалась і потребувала щораз більше моєї участи. Тому, у теперішній час, моя частка є лише простим і коротким свідченням праці поряд з такою особистістю як Його Блаженство, характерною за глибоко-духовний погляд і становище у пізнанні і вирішенні різного роду проблем.

Мені запропонували розглянути питання щодо відносин нашого Верховного Архиєпископа з Римським Апостольським Престолом. Я вимушений відкликатися до професійної таємниці, або, принаймні, відповідно, до довірочности, які реґулюють відносини довіря і приязні. З огляду на ці головні обмеження, що встановлюю особисто, я можу заявити, що Любомир завжди має чітке усвідомлення спілкування та співпраці. Я добре знаю, що означає зустрічати віч-на-віч та вирішувати різні окремі делікатні питання, але, я вважаю, що усвідомлення приналежности до Вселенської Церкви та єдности з Наступником блаженного апостола Петра на практиці являє собою основну розв'язку кожного можливого непорозуміння. Таким чином, усвідомлення цього живить в Його Блаженстві відкритість і волю до співпраці: він уміє приймати від Петрового Престолу і взаємно дарувати багатство духовного, богословського, канонічного та пастирського досвіду Східної Традиції. Це стає цінним надбанням як для Української Греко-Католицької Церкви з одної сторони, так і Вселенської, з другої. У зв'язку з цим, достатньо звернути увагу на його виступи на рідній землі, що наповнені євангельською свободою, підтримані та визнані католицьким сопричастям, а також на його діяльність на Папських Синодах і конґрегаціях для Східних Церков, Екуменізму, Культури, Пояснення Законодавчих Текстів, до яких Він був покликаний до співпраці відповідно до свого уряду. Дозволю собі відмітити ще одну вагому ознаку великого зацікавлення у тому, що ватиканський щоденник, L’Osservatore Romano, вже від довшого часу присвячує все більшу і глибшу увагу його (Блаженнішого Любомира) заявам та документам.

Дозволю собі наголосити наступне, а саме на унікальному положенню християнства в Україні, що спонукало Слугу Божого Папу Івана-Павла II визначити як "екуменічну лабораторію". Властиво це почуття є завжди присутнім у Блаженнішого. При будь-якій нагоді він підкреслює і наголошує на необхідності плекати "живе бажання єдности серед народу і монастирів", без якого будь-які відносини та діялог ризикують бути безплідними, якщо не провальними. Він рішуче підтримав цю позицію на пленарному засіданні Папської Ради для Сприяння Християнської Єдности в Римі (16-19 листопада 2010 р.), знаходячи все більші зрозуміння та згоду, і продовжує підтримувати та проповідувати це на своєму пастирському шляху в Україні, збираючи перші малі, але багатообіцяючі плоди відкритости та взаєморозуміння. Достатньо пригадати його недавній виступ на конференції в Києві на тему «Природа і взаємовідносини між різними конфесіями в Україні", на якій він наголосив, що "головним завданням для всіх нас, католиків, православних і протестантів - це пробудити бажання єдности народу», того бажання, яке в теперішній час ще «досить слабке» (L'Osservatore Romano, 5.12.2010 р., ст. 6).

Не можна також не пригадати його зусилля як в середовищі Української Греко-Католицької Церкви, так і на найвищому рівні Римського Престолу, щодо дозрівання патріархального статусу властивого Церквам Східної Традиції. Наполегливі і все більш зростаючі та яскраві зобов’язання створили необхідні культурні, психологічні і практичні умови для осягнення даної цілі, та врешті отримали необхідне визнання, сприйняті не як своєрідну винагороду, але як наслідок досягнутої духовної, богословської та церковної зрілости. Ці його наміри, постійні і не завжди легкі відносини, є живлені славною спадщиною його попередників, що належали до Київської традиції з 988-ого року, зміцненою Берестейською Унією (1596 р.), та наявним прикладом тисяч мучеників, що прославили Українську Церкву у щойно завершеному столітті, та завдяки також її особливої чуйности, досвіду, приготуванням і відкритою та щирою співпрацею з українським греко-католицьким єпископатом, що мало відповідний вплив на священство, монашество і весь віруючий народ.

На мою думку, вкінці, не є необхідним робити висновки на основі отриманих результатів чи досягненого визнання на певному рівні, але проаналізувати весь шлях, що було здійснено до цих пір. Вибраному шляху Блаженніший присвятив усі свої сили свідомо і з наснагою, зі суворістю і послухом, з глибоким духовним виміром та великою пошаною до гідности осіб будь-яких поглядів. Усвідомлення бути виконавцем та представником Традиції і Народу творять з нього справжнього Главу і Отця і, насмілюся сказати проникливіше, справжнього Етнарха.

Переклав о. Іван Дацько спеціально для газети "НАШ СОБОР"

Джерело: sobornews.org