Субота  дванадцятого тижня -- Мт.20, 29-34

«А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: “Господи,Сину Давидів, змилуйся над нами!“»

Дуже часто зі своїх дитячих чи юнацьких років ми звикли, що молитва – це промовляння чи відчитування тих чи інших текстів або, як ми кажемо, тих чи інших молитов. Ми досить рідко свідомі того, що молитва – це зустріч двох осіб: мене і Господа. І тому важливо розуміти, що  в молитві я зустрічаюся з Богом. І коли я промовляю до Бога, як до особи, це подібно до того, коли спілкуємося з кимось із ближніх.

Але сьогоднішній епізод показує ще більшу річ: сліпці не тільки промовляли, а кричали, волали. Коли їх зупинили, вони ще більше почали кричати, бо усвідомили, що потребують Божої допомоги. Сліпці «заробляли» собі на життя тим, що просили, але почувши, що йде Христос, Який може дати їм щось інше, боялися упустити свій шанс, тому кричали перед Богом у своїй потребі.

Дуже важливо для нас так само не боятися, може, не лише "кричати" вголос, а волати всередині свого серця, і Бог завжди почує. Тож запитаймо себе коли ми молимося перед Богом: чи дійсно стоїмо перед Ним, як перед особою, і чи дійсно ми з усього "волання" і крику душі виражаємо Богові те, чого потребуємо? Євангеліє показує, що сліпці були почуті. Так само і ми, якщо заволаємо, то завжди будемо почуті Господом.

+ Венедикт