31 Неділя -- Лк. 18, 35–43

«І він почав голосно кричати: “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!”»

Не думаю, щоб хтось з нас колись кричав на молитві… І цього не треба робити. Але сьогоднішній уривок з Євангелія показує нам приклад сліпого, який дійсно кричав. І не просто кричав – коли його заспокоювали апостоли, він кричав ще більше і голосніше, аніж перед цим, як каже Євангеліє: «дужче почав кричати». І бачимо, Ісус почув його і оздоровив.

Отже, чого ми можемо навчитися сьогодні, роздумуючи про того сліпого, це те, що Бог нас завжди готовий почути. Але цей крик душі має народжуватись у нас всередині. Тим криком душі ми маємо Богові засвідчити свою потребу і своє бажання отримати від Нього зцілення. Доки ми не «закричимо» з глибини свого серця щодо своїх труднощів і проблем, Бог нам не зможе відповісти.  Бо Він потребує, щоб ми самі усвідомили і сказали Йому, що нас болить. Сліпому «боліло», що він не бачив. Як знаємо, що фізичні  вади і біль швидше спонукають квилити до Бога. Однак наші гріхи, наші недосконалості не менш болісні для нашої душі, як фізична хвороба для тіла, тому прохання про допомогу на дорозі покаяння, навернення і святості також мало би бути воланням з глибини нашого серця.

+Венедикт