Середа 27 тижня -- Лк.18,15-17; 26-30

«Істинно кажу вам: Нема такого, що кинув би дім чи жінку, чи братів, чи дітей задля Божого Царства, і не отримав би багато більше за цього часу, а в наступнім віці життя вічне»

Ці слова Христа стають для нас не раз трудні для сприйняття: що значить кинути жінку, братів, дітей? Це люди, які нам найближчі, люди, які нам найдорожчі, найцінніші. І це є в певній мірі правда. Але ми забуваємо ще більшу правду: що всіх наших братів, дітей, жінку, чоловіка, батьків дав Бог. Ніщо не є припадкове. І ми не можемо бачити лише їх самих, але мусимо за ними побачити Бога. Господа, який мені їх дав і може мені і ще більше дати. І це дуже важлива річ.

Бог не каже їх закинути, забути, покинути, як непотрібну річ. Найважливіше те, що кинути їх – не прив’язуватись до них, побачити за ними Бога, присутність Господню. Побачити, що Бог їх нам послав, Бог дав їм життя. І коли буде ця свідомість у нас – завжди буде свобода. Бо, як казали наші люди: «Бог дав – Бог забрав».

Все є від Бога. І тоді стає  свобода в тому, що Бог це дав, що це є від Бога, це є дар Божий: «Я тобі віддаю, Боже, що ти мені даєш, бо знаю, що ти мені дав найкраще і даси найкраще!» І така свобода, що ми і так отримали все від Бога, і маємо свободу то все лишити, як каже Євангеліє «кинути». Саме коли ми такі будемо відкриті до Бога, то і він набагато більше нам дасть. І не тільки дасть нам зараз більше в цьому житті, але і в наступному – життя вічне!    

+Венедикт