Посол Ватикану в Росії архиєпископ Антоніо МЕННІНІ за рішенням Папи Римського недавно отримав нове призначення – представник Святого Престолу у Великобританії. На новому місці служіння архиєпископ працюватиме над створенням спеціальної структури для англікан, що переходять в лоно Католицької Церкви. Про труднощі нової місії і підсумки служіння в Росії архиєпископ Менніні розповів кореспондентові «НГР» Лідії ОРЛОВОЇ.

– Ваше Високопреосвященство, ви служили в Росії на посту Апостольського нунція (посла Ватикану) вісім років. Як ви оцінюєте своє служіння в ці роки?

– Я приїхав до Росії для виконання місії, покладеної на мене Папою Бенедиктом XVI, і прекрасно знав, що опинюся в країні з великою і древньою християнською традицією, якою я давно захоплювався і яку прагнув вивчати. Це мені видається єдиною можливою основою для достовірно екуменічної роботи, в якій, зрештою, мене завжди вело і підтримувало вчення Папи Римського.

Мушу сказати, що, не дивлячись на безперечні труднощі, присутні в діалозі між церквами-сестрами, я завжди помічав з боку Російської Православної Церкви (РПЦ) і, зокрема, Патріарха Алексія II і Патріарха Кирила (з останнім я мав справу і раніше, коли він був головою ОВЦС) велику пошану і увагу до католицької традиції і до папського вчення. З першої зустрічі мене вразили щирість, з якою мене прийняли, і, наважуся навіть сказати, дружнє ставлення, яким мені надали і надають честь.

Також в області стосунків з російською державою, я вважаю, перша перевага – це можливість вести діалог, формулювати проблеми і шукати рішення. Діалог не здається мені лише способом здобуття певних пільг і переваг: він цінний сам по собі, тому що передбачає стосунки, засновані на взаємоповазі та довірі, без яких жодна домовленість не могла б бути незмінною і міцною. І я це відмітив, вирішуючи численні проблеми, що входять в обов'язки представника дипломатичної місії.

– Як змінилося життя католиків в Росії за час вашого служіння в країні?

– Для Римсько-католицької Церкви (РКЦ), як і для РПЦ, з політичними змінами в СРСР кінця 1980-х років закінчився довгий період переслідувань і випробувань. Зокрема, маленька католицька спільнота в Росії була впродовж десятиліть фактично замкнута в собі, позбавлена місцевих священиків і ізольована від центральної церковної влади до такої міри, що пізніше, в 1991 році, їй було потрібно єрархію і священиків, котрих запрошували з-за кордону. Католицькі спільноти на території Росії мало знали, наприклад, про напружену роботу, проведену II Ватиканським Собором, і про відповіді на виклики часу, запропоновані в останні десятиліття Церквою.

Зараз всі ці проблеми, які, повторюю, частково зачепили і РПЦ, поступово вирішуються, і католики все більше усвідомлюють себе невіддільною частиною своєї країни. Таким чином, на мій погляд, можна спостерігати відновлення діалогу і співпраці в багатьох сферах, на соціальному і перш за все на церковному рівні, в стосунках з РПЦ. Сьогодні можна побачити зростання зусиль обох сторін на різних рівнях (починаючи з офіційної дипломатії і закінчуючи обмінами між університетами, академіями, єпархіями і парафіями).

Роками Західна Церква живила свій дух, звертаючись до багатства християнської традиції на Сході. Наприклад, досить подумати про значення богослів'я ікони, російську релігійну філософію. До цього слід додати свідчення російських новомучеників ХХ століття, яке часто відроджувало дух західних спільнот, що обуржуазнювалися. В свою чергу, сьогодні російські католики зможуть знайти своє місце і зрозуміти власне завдання в суспільстві в тій мірі, в якій все більше поглиблюватимуть знання і досвід власної традиції, власної «кафоличності».

– Як ви сприймали свою місію – більше як представника духовного центру католиків чи дипломата держави Ватикан?

– Я вважаю, що найбільш потішливим і цікавим аспектом, окрім дипломатичних і адміністративних справ, що доручаються представникові Святого Престолу в кожній країні, в місії Апостольського нунція є можливість підтримувати надію віруючих, даючи їх свідчення про те, що Христос поряд з ними в особі Церкви і Папи Римського. Це свідчення охоплює всі культури, народи і традиції.

Що стосується Росії, для неї особливо значиме вчення останніх двох Пап, яких я представляв під час своєї місії, і думаю, що РКЦ в Росії життєво необхідно розглядати і розуміти це вчення глибше.

Дипломатія Ватикану намагається допомогти місцевій РКЦ органічно розвиватися. У цьому сенсі нунціатура стає носієм ініціатив Святого Престолу, скерованих на стимулювання діалогу між Церквою і російським суспільством. У цих питаннях у нас повне взаєморозуміння з Московським Патріархатом, і це спонукало нас продовжувати і інтенсифікувати нашу діяльність.

– Будучи нунцієм в Болгарії, ви підготували візит Папи Івана Павла II в цю країну. У Росії за роки вашого служіння багато хто відзначив покращення православно-католицького діалогу. Чому досі не вдається організувати зустріч Патріарха Кирила і Папи Бенедикта XVI? Чи можлива взагалі, на ваш погляд, така зустріч в найближчому майбутньому?

– Поза сумнівом, зустріч наближається – багато разів про це говорили і високі представники Московського Патріархату. Але важко визначити терміни. На основі досвіду останніх років я можу сказати, що можливість такої зустрічі повинна дозріти в процесі співпраці. Саме над цим ми і працюємо. Наприклад, дуже важливо, що видаються російською мовою (у тому числі і за бажанням РПЦ) книги Йозефа Ратцінгера (Бенедикта XVI), якого в Росії високо цінують як богослова і з цікавістю слухають як пастиря. Окрім всього іншого, Катехизм Російської Православної Церкви, який складається в даний час, а також «Основи соціальної концепції», прийняті Архиєрейським Собором РПЦ в 2000 році, безумовно, свідчать про глибоку увагу до документів Католицької Церкви.

Я пам'ятаю те, що сказав кілька років тому нині покійний Патріарх Алексій II: він визначив таку зустріч як «духовну подію», яку треба підготувати так, щоб вона стала дійсно важливою для віруючих обох Церков, а не рядовим питанням протоколу. У цьому плані ми можемо сказати, що має відбутися значна виховна, освітня робота, і потрібно, щоб в цій роботі брали участь як Ватикан, так і російська католицька спільнота.

– У 2009 році між Росією і Ватиканом були встановлені дипломатичні стосунки. Що дає новий рівень дипівдносин? Чи це проста формальність?

– По суті, на мій погляд, впродовж останніх років стосунки з державними діячами характеризувалися узгодженістю і повагою до основних загальнолюдських і християнських цінностей. Втім, навіть на міжнародному рівні Святий Престіл і Російська Федерація часто одностайно захищали одні і ті ж гуманітарні та етичні позиції у важливих міжнародних організаціях.

Встановлення повних дипломатичних стосунків жодним чином не є, звичайно, формальністю. Навпаки, це дуже важливий факт, об'єктивне свідчення зростання взаємної пошани і спільної дії. Крім того, це також непряма констатація того факту, що католицька спільнота в Росії є невід'ємною частиною суспільства.

– Вас переводять до Великобританії. Ваша наступна мета – участь в створенні персонального ординаріату (спеціальної єпархії) для англікан, що бажають приєднатися до Католицької Церкви. Як проводитиметься робота із створення цієї структури?

– Я мушу зізнатися, що ще мало знаю Великобританію і, зокрема, її міжконфесійні проблеми. Останніми днями я говорив з колишнім нунцієм і з іншими представниками РКЦ у Великобританії. Всі вони сказали мені, що теперішні стосунки між католиками і англіканами засновані на дусі співпраці, відвертості і сердечної дружби. Зі свого боку, я чекаю, що можна буде продовжувати діяти в цьому напрямі у пошуках підстав для діалогу – в першу чергу духовних.

– Як попередній дипломатичний досвід, перш за все в Росії, допоможе вам в місії на Туманному альбіоні?

– Після свого обрання Папа Бенедикт XVI заявив про твердий намір сприяти встановленню, розвитку і зміцненню братських стосунків, заснованих на любові і довірі, зі всіма Православними Церквами (і в їх числі – далеко не в останню чергу – з РПЦ). Я думаю, що і в стосунках з Англіканською Церквою для подолання взаємної недовіри і побоювань разом з власним свідоцтвом віри необхідно слідувати улюбленій фразі Понтифіка, яку сказав святий Бенедикт: «Nihil praeponere Christi amori» («Нічого не віддавати перевазі над Христовою любов’ю»). Іншими словами, діяти не політичними засобами, а християнськими доброчесностями і братським милосердям. І це принцип, якого я прагнув дотримуватися в роботі в Росії, намагаючись укріпити взаємну повагу і визнання, обумовлені загальним християнським покликанням. З цим наміром необхідно погоджувати кожен конкретний крок, оскільки без цього він залишиться формальністю, не здатною подолати взаємну недовіру.

Лідія Орлова,
НГ-Религии, 19 січня 2011 року

За матеріалами procatholic.ru