Нещодавно Релігійно-Інформаційна Служба України запровадила конкурс на присвоєння премії імені блаженного Кароля Войтили. Про ідею запровадження премії, релігійну журналістику в Україні та власний багатий досвід «Католицькому Оглядачеві» погодився розповісти директор РІСУ – п.Тарас Антошевський.

24 червня РІСУ нагородила переможця конкурсу серед релігійних журналістів України імені блаженного Кароля Войтили. Чия була ідея такої відзнаки і за якими критеріями вона надавалась? Чи планується конкурс наступного року?
Ідея виникла спонтанно в редакції в дні, коли було проголошено блаженним Івана Павла ІІ. 2 травня у Ватикані вперше відбулася зустріч з блогерами, а 3 травня - всесвітній день свободи преси. Саме в цей день ми і заснували цю премію, пов'язуючи її з цими подіями.
Критерії були нечисленні - якісне представлення релігійнгої інформації в українських мас-медіа. Не грала роль чи це електронні, чи друковані, конфесійність авторів. Важливо, щоби автор намагався глибше зрозуміти релігійну тематику, якісно її представляє, приводить до суспільних дискусій довкола піднятих тем тощо.
Як показало зацікавлення в цій премії, різними шляхами було висунено близько 80 номінантів. Більшість з них є невідомою загалу. Проте важливо, що релігійною журналістику займаються доволі багато журналістів в Україні. І це одне із завдань цієї премії - привертати увагу до цієї тематики в ЗМІ.
Маємо намір її продовжувати і наступного року. Сподіваємося, що вона викличе ще більший інтерес у суспільстві і серед медіа-спільноти.

Власне в сфері релігійної журналістики вже десять років РІСУ тримає руку на пульсі життя вірних України. Тож скажіть, будь ласка, пане Тарасе, які позитивні чи негативні зміни в релігійній сфері ви, як директор РІСУ, помітили за цей період?
- Насправді, за останні десять років релігійне життя в Україні, як і в усьому світі, стало більш насиченим. Коли десять років тому починалося РІСУ дуже проблемним було знайти про що написати: важливі для України події  у релігійному житті. Вони ніби і відбувалися, але були десь далеко від нашого поля зору, ніби в іншому світі. І тепер може здатись, що релігійне життя відбувається десь в іншому світі, але публічної уваги до цієї теми є набагато більше. Говориться навіть про те, які годинники на руках предстоятелів, якими автомобілями користуються духовні особи. Релігійна людина опинилася під наглядом камер, до чого не була готовою. Інформаційний світ відреагував на діяльність релігійних осіб швидше, ніж вони на це сподівались. Тому трапляються випадки, коли церковні діячі входять у конфлікти з масмедіа, насилаючи на них прокляття та екскомуніки. Але проблема полягає у тому, що вони не до кінця усвідомлюють те, що живуть уже в іншому світі. Виходячи з цього, релігійне середовище, особливо молоде, яке намагається іти в ногу з часом, пробує представити себе. Не завжди це якісно виходить, але воно намагається і це вже дуже добре.

За ці десять років змінилося досить багато, зокрема у ставленні до релігії в суспільстві як такому. Як на мене, то переломним моментом цього була Помаранчева революція. Тоді люди побачили, наскільки Церква є присутня в суспільному житті, наскільки вона, з одного боку, брала участь в політичній кампанії, а з іншого, показала консолідацію. І в той момент, коли люди люди хотіли іти на відвертий конфлікт, то Церква закликала до молитви. І її послухали. Помаранчева революція є однією з найбільш мирних за останні двадцять років у світовій історії. Навряд чи ще десь ми зможемо знайти приклад такої мирної революції. А це була революція духа – однозначно. Власне після цього ми побачили активізацію церковного життя. Також і політичні діячі почали прислуховуватись до позиції Церкви. Недаремно Віктор Ющенко в червні 2005 року закликав керівників обласних адміністрацій прислуховуватися до думки священнослужителів. Проте, не завжди вони це робили: ні він сам, ні, тим більше, його команда.

Але навіть зараз, коли релігійне життя в Україні змінилося за рік правління Януковича; коли позицію Церков намагаються подавити, як позицію незалежну, неконтрольовану, таку, яку не можна підпорядкувати, навіть попри те вона звучить, і звучить консолідовано. Це дуже важливо і це можна назвати найбільшим досягненням в українському житті за останнє десятиліття, за той час, поки працює РІСУ, коли релігійна тема асоціюється не з конфліктами, а з консолідацією. Навіть в той час, коли кількість конфліктів зростає, є також чимало прикладів консолідації. Попри те релігійне середовище щораз гучніше заявляє про себе як про таке, з яким мусимо рахуватися. І для нас це теж є невеличким досягненням, бо ми від самого початку нашого існування заявляли, що на цю сферу треба звертати увагу, що ця царина заслуговує державної уваги, уваги суспільства, уваги масмедіа, і вона є частиною нашої національної безпеки і національного існування, без якої воно просто неможливе.

 Десять років тому, коли релігійне життя перебувало на стадії «квазі-розвитку», чи була  достатня кількість інформаційних джерел, які б доносили новини до суспільства? Яким чином ви, як експерт у цьому питанні, прогнозуєте розвиток церковного медіа ринку в Україні?

Насправді в минулому десятилітті були церковні медіа, і було їх досить. Я це знаю, бо попередньою моєю роботою був моніторинг релігійної інформації в світських і церковних медіа. На той час виходила Агенція релігійної інформації, існувало з десяток більш-менш нормальних конфесійних сайтів. Щоправда, міжконфесійних сайтів, як РІСУ, не було, тому і виникла потреба в його створенні. Але основною проблемою була відсутність якісних англомовних сайтів про релігійне життя в Україні, тому і було створено РІСУ — як відповідь на цей запит. Але за ці десять років все настільки змінилося, особливо в сфері інформації, що процес рухається навіть з геометричною прогресією. І прогнозувати стає важко.

Мені видається, що просто релігійна сфера стане настільки інтегральною частиною життя суспільства, що ми не зможемо собі уявити нормального ЗМІ, в якому не буде релігійного підрозділу, або постійної тематики. Вже зараз майже кожне порядне ЗМІ має цю тематику або прагне про це регулярно інформувати. Не завжди ця інформація є якісно подана, але вона є. І представлена вона як в інтернеті, та в друкованих ЗМІ, так і на телебаченні. Але вона не ставиться сама по собі, а є наслідком важкої праці, яку повинна виконувати і Церква як інституція, і віруючі люди, які мусять почати якісно висвітлювати цю важливу частину свого життя. Бо ж зрозуміло, що не зможе атеїст добре розповісти про Церкву, якщо цього не зробить людина віруюча.

 Із щойно вами сказаного випливає наступне питання: як віруюча людина, що б ви порадили особам (вірним), які теж хочуть відстоювати свою християнську позицію, традиційні християнські цінності, релігійну свободу. Поділіться з власного досвіду, чи можливо і чи варто це робити?

Звичайно ж, я вважаю себе віруючою людиною, але в цьому випадку не став би на цьому наголошувати. Хоча в своїй роботі в РІСУ я і використовую свої релігійні знання. Але тут є ще інший момент: весь колектив РІСУ дає приклад іншим, що, по-перше, релігійна інформація заслуговує на увагу – про це я уже згадував – а по-друге, якщо Церква, весь її Собор – від мирянина до Патріярха, хоче бути присутня в цьому інформаційному світі, вона повинна навчитися це робити, заохочувати, підтримувати. На жаль, традиційно до масмедіа ставилися як до тих, хто радше напише погане, аніж добре. І тому часто вони писали гірше, ніж могли б.

Я вважаю, що в цій ситуації Церкві варто підтримував ті ініціативи, які йдуть від простих людей, які роблять це на волонтерських засадах, як от Католицький оглядач чи як Дивенсвіт, чи інші сайти або газети на рівні парафій та спільнот. Власне, рік тому ми проводили конкурс і я зміг побачити з яким ентузіазмом люди роблять таку продукцію. Вона є дуже цікавою, хоча й не зовсім професійною, але для цього людей просто треба навчити як це робиться. Можемо бачити, що ці проекти, навіть без участі Церкви, можуть мати високі рейтинги та популярність. І, зрештою, є сфери, де Церква поки слабо присутня, наприклад блоги, де такі люди можуть себе реалізувати. А на загал, хотілось би всім побажати: «Не бійтеся!». Не бійтеся робити щось, не бійтеся показувати свою віру.

Люди, які мають відмінні погляди, не бояться їх висловлювати. Так само мусимо робити і ми. Якщо боятимемося толерантно, без фанатизму висвітлювати свою позицію, то може настати момент, коли зробити це буде вже неможливо. Толерування поглядів іншої особи не означає відмови від власних. Так як я поважаю чиюсь точку зору, то маю право вимагати поваги і до моєї. Чим більше людей буде заявляти про свою віру, тим більше ті особи, які мають важелі влади, будуть змушені враховувати те, що люди таки мають віру. Зрештою, українці завжди, згідно з різними соціологічними опитуваннями, декларували себе людьми глибоко віруючими. Це дуже мало помітно в суспільних стосунках; це зовсім не помітно в сфері державного правління, хоча мало би. Можливо, цього не видно власне тому, що насправді віруючі люди мовчать і бояться показати свою віру, в тому числі через масмедіа.

 В РІСУ працюють люди різних конфесій. Праця ващої редакції — приклад міжконфесійного діалагу. Де ви черпаєте мудрість для того, щоб керувати цим колективом?

 Тут така проблема: якщо ми не говоримо про наші розбіжності, то нам нема потреби говорити про екуменізм. Ми співпрацюємо, просто робимо свою роботу. Якщо в редакції якогось економічного видання зберуться люди, які мають капіталовкладення в різних банках, то це не означає,що на роботі вони сваритимуться чий банк кращий. В нас не говорять про наші конфесійні розбіжності. Нерідко в нас ця межа міжконфесійна стирається дуже сильно, ми просто цього не відчуваємо. В нас нема календарної відмінності (що могло б нас трохи розділяти), бо хоча в редакції працюють люди різних конфесій, ми всі живемо за, більш-менш, одним календарем. В самій редакції римо-католиків немає, проте серед кореспондентів та авторів християн цього обряду є досить багато. Ми не створюємо собі проблем. І це не є заслугою якоїсь одної особи, чи навіть керівника – це звичайне повноцінне життя. Для нас важливо, щоби робота в редакції не перешкоджала нашому життю людини віруючої, щоб ми не були змушені входити в конфлікт зі своїми релігійними поглядами. Слава Богу, в нас такого ще не було. Ми можемо не погоджуватися, навіть сваритися з приводу того, як висвітлювати ту чи іншу подію, як її оцінювати. Ці розмови можуть виходити за межі редакційної роботи. Це просто дискусії людей, які сидять в інформаційному просторі і мають різні погляди. Але в нас не було жодного конфлікту, щоб хтось когось називав: «Ти уніат», «А ти схизматик», чи щось тому подібне. Я просто не уявляю, як щось таке могло би існувати.

Який є прямий чи опосередкований вплив існування і праці РІСУ на екуменічний рух в Україні?

 Ми не ставимо собі за першозавдання сприяти екуменічному рухові, бо до кінця не зрозуміло, що це – екуменічний рух. Дехто його розуміє як виключно соціальне служіння, дехто – як богословський діалог, дехто – як мирне співіснування: не сваримось, ну і слава Богу! Ми про це все пишемо, всіляко підтримуємо різні заходи, які сприяють зближенню та порозумінню. Ми підтримували всі роки тиждень молитви за єдність християн, який відбувається в січні. Ми намагаємось допомагати проведенню заходів практичного характеру. Це і суспільні дні, і соціальний тиждень, який проходить у Львові, якісь соціальні ініціативи міжконфесійного характеру – ми про це пишемо. Навіть коли ми говорили про релігійну свободу і піднімали проблему міжконфесійних конфліктів між двома громадами, переважно за храми (тобто за майно), ми намагалися показати, що є також і позитивні приклади, є міжконфесійний діалог, який сприяє релігійній свободі. Висвітлюючи ці теми, ми руйнували стереотипи, що якщо зустрінуться два священики різних конфесій, то обов’язково мусять побитися, чи якщо греко-католик і православний сядуть за один стіл — вони будуть тільки сваритись. Насправді так не є і ми намагались про це писати. Конфлікт, зазвичай, є інспірований ззовні захід, і тому важливо показати першоджерело цього конфлікту. Чи завжди йде суперечка про те, чий Патріярхат правильніший – ні. Дуже часто зводиться до сварок за приміщення, а це вже не є питання церковного характеру. І це власне є той випадок, коли відсіюється зерно від полови.

 Чому для своєї праці ви вибрали саме релігійний напрямок?

 Ще на початку 90-х, за совєцких часів, релігійна тематика мене дуже цікавила. Зрештою, коли поставало питання куди вступати після школи, то від рідних лунали пропозиції іти в семінарію. А на той час, як відомо, семінарії не були загальнодоступними і навіть їх місцезнаходження приховувалось. Тобто від самого дитинства моє релігійне життя було повноцінним, незважаючи на часи радянської влади. Пізніше, вже у студентські роки я займався науковою діяльністю в релігійній сфері: писав реферати, всі мої курсові та дипломна робота були присвячені релігійній історії. Спочатку це було зародження християнства на українських землях, потім Берестейська Унія, а роботи третього-п’ятого курсів були присвячені молодіжному мирянському руху в 20-30-х роках. Темою моєї дисертації був християнсько-суспільний рух у Галичині напередодні Першої Світової Війни. А згодом я і політичний вибір зробив на користь християнської демократії. З 1992 року я був членом Товариства українських студентів-католиків «Обнова», пізніше перейшов у сеньйоратській організації, в академічну «Обнову». Далі моєю роботою, як я уже згадував, був моніторинг релігійної інформації в одній соціологічній фірмі. Так що все моє свідоме життя крутилось навколо релігійної сфери. Мені з історика довелось перепрофілюватися в журналіста, хоча історії я теж не покинув. Час від часу викладаю історію Церкви, в тому числі маю прекрасний – в першу чергу для мене – досвід викладання в монастирі братів Редемптористів, який я дотепер дуже люблю. Я не скажу, що плив за течією. Певно, ту течію я сам собі вибирав – намагався робити те, що мені подобається. А мені подобалось робити саме це.

 Чи були у вашому житті люди, які повпливали на формування вашої особистості, які були своєрідними каталізаторами для вас?

Авжеж, і все почалося з родинного кола. Саме сім’я максимально вплинула на те, яким я став. Далі, коли в 92 році я опинився в колі, переважно, хлопців, які стояли на чолі «Обнови», чимало з них були для мене авторитетами, бо мали – і зараз мають – кращі знання в релігійній сфері, богословських та філософських питаннях. Тоді теж я познайомився з такими прекрасними людьми як пані Леся Крип’якевич, пані Рома Гайда. На мене мали значний вплив і ті духовні особи, з якими я тоді спілкувався. Багато з них зараз є дуже авторитетні, відомі люди. В той час, коли вони були ще простими священиками чи навіть і не священиками, я вже мав можливість з ними спілкуватися. Це була велика когорта людей, з якої важко виділити когось. Також і пишучи новину чи готуючи статтю, мимоволі цей досвід перебирається, приходить розуміння вчення Церкви в суспільній сфері, моральне вчення і т.д. Так що постійно відбувається самоосвіта, самовдосконалення. Насправді є ще багато людей, які в тій чи іншій мірі були для мене авторитетами. Скласти якийсь довершений список буде важко, бо завжди захочеться додати ще когось. Але однозначно треба починати від родинного кола, бо без нього все решта було б незнати яким.

 Як вам вдається поєднувати цілодобову працю в РІСУ з обов’язками чоловіка і батька? Як ви собі з цим даєте раду?

В нас – слава Богу – це поки-що толерується. Але часами я розумію, що треба трошки більше часу мати на сім’ю. Це є реальна проблема. Майже цілодобове (кілька годин все-таки спиться) перебування в інтернеті – це є таке рішення, хвороба, необхідність. Якщо кілька днів перебуваєш без інтернету, то відчуваєш певний дискомфорт. За цей час назбирується сотні листів, на які усі треба відповісти і зробити це терміново. Інший ритм життя вже важко уявити. Часом задумуюсь над тим, може варто змінити роботу, на якусь зовсім іншу сферу, зайнятись бізнесом. Але відразу ж виникає питання: «А куди?», «А навіщо?».

Важливим моментом є те, що я маю підтримку з боку сім’ї. Якщо б в нас виникав якийсь конфлікт відносно моєї роботи, то певно мені дійсно було б надзвичайно дискомфортно працювати. Якщо би дружина – може вона це прочитає, може ні – сказала мені: «Скільки я можу терпіти тебе з такою твоєю зарплатою?!», то було б направду дуже важко і неприємно працювати. Але вона все це розуміє і підтримує мене, тільки просить, щоб коли є можливість, все-таки, вчасно повертатися додому і більше часу проводити з дітьми. Вони вже чудово знають, чим я займаюсь, хоча ще зовсім малі, але вони вже в тому є. Часом, наслухавшись того, що я розповідаю, ставлять мені розумні питання по темі. Так, що вони вже теж стають залежними від цього.

Тобто можна вважати, що РІСУ є служінням вашої сім’ї?

 Так, однозначно. І не лише сім’ї, але й родини. Це є стиль життя, хобі, за яке мені ще й платять гроші. Це те, що мені подобається робити. І, навіть коли все набридає, можна сісти почитати якісь зовсім мирні духовні тексти, поставити їх на сайт, приліпити пачку фотографій – воно діє як антидепресант. Ми навіть тим своїм друзям, які потрапляють в неприємні ситуації, кажемо, щоб приходили до нас.

 Що ви ще робите для того, щоб зняти стрес?

 Чесно? (сміється). Є різні методи зняття стресу: можна дійсно сісти щось почитати, про щось приємне подумати, помолитися. Є один з радикальних методів – цілком відволіктися від роботи, коли стрес, власне, є пов’язаний з роботою. А для профілактики  варто з одного типу інформації переключатись на інший – це теж допомагає.

 Як сказав хтось з працівників РІСУ,  робота з Церквою як з інституцією, в якій живуть і діють люди зі своїми позитивними і негативними сторонами; праця, власне, з людським фактором є великим стресом для духовного життя. Як ви собі даєте з цим раду? Що ви робите з тим стресом, чи ви його не переживали?

Ну, по-перше, ми не представляємо інтереси якоїсь певної Церкви, тому завжди можемо сказати: «Це в них. Нас воно не стосується». Ми, звичайно, напишемо про це, якщо це є потрібно, якщо бачимо, що воно важливе. А по-друге, є один перевірений спосіб: коли бачимо, що хтось робить щось негаразд, давайте подивимось на тих, хто робить щось добре. Їх є однозначно більше, і ми, дякувати Богу, маємо чимало таких людей. Один з них — це наш славний владика Венедикт, який свого часу зіграв дуже важливу роль в моєму духовному становленні. Треба звертати увагу власне на таке. Ну сваряться православні між собою, хтось там щось виробляє… Релігійне життя насправді мало відрізняється від звичайного, просто весь той бруд у ньому більш очевидний, його всі бачать і думають, що всюди так є. Але насправді це окремі особи, окремі випадки, які треба відділити від поняття Церкви як універсалії. Я завжди кажу, що працювати для Церкви завжди приємніше, ніж працювати в Церкві, бо бачиш ті негативи зсередини і часом не хочеш з ними погоджуватися. Тоді можна собі сказати, що я працюю не для них, а для Церкви як святої інституції.

 В періоді змін, які відбулися в УГКЦ останнім часом, якою ви бачите роль мирян, які теж мали би виконувати своє служіння в Церкві? Можливо бачите напрям, в якому варто було б розвивати те служіння?

Слава Богу, на місце одного дуже доброго предстоятеля Греко-Католицької Церкви ми отримали іншого, також дуже доброго, предстоятеля. Беручи до уваги те, що новообраний Патріарх майже вдвічі молодший від свого попередника, то, я переконаний, що церковне життя стане значно активнішим. Треба буде організованіше і швидше відповідати на виклики Церкви, які будуть стояти. Для нас, як для РІСУ, я припускаю, що інформації стане більше, отже, буде більше роботи. Я також сподіваюся, що новий Предстоятель звертатиме більше уваги на мас-медіа. Хоча, знаємо, що і його попередник активно співпрацював зі ЗМІ і був публічною особою, відкритою для медіа. Важливим теж для УГКЦ є звертати більше уваги на освіту, щоб мати успішніше медіа-служіння, а також залучати до нього усю повноту Церкви. Предстоятель, який на Синоді ні на день не розлучається зі своїм лептопом, напевно і в своєму щоденному служінні його активно використовує. Мабуть він підключений до інтернету, а таким чином зможе читати релігійні новини, зокрема і РІСУ, і ми дуже сподіваємося, що тепер зможемо частіше спілкуватись. А це та робота, яка приносить задоволення.

Маємо надію, що праця РІСУ, та інформація, яку ми готуємо, буде з більшою користю служити Церкві. Не лише Греко-Католицькій, а загалом. Зокрема і в представленні релігійної свободи, і в якісному зображенні нашої сакральної культури. Нам дуже часто ззовні накидають певні парадигми розвитку суспільства, зазвичай ті парадигми мають релігійні назви. Ми намагаємося працювати антитезово, вказувати на те, що маємо щось своє, але реально ми того свого не знаємо. Отже, я вважаю, що для того, щоб ззовні навіть не виникало бажання вказувати нам, що ми є якимись іншими, ніж ми є, нам просто треба показати себе. Треба показати нашу сакральну культуру, нашу християнську, понад тисячолітню, ментальність. РІСУ намагається в цьому напрямку активно працювати, і ми сподіваємося, що наша праця буде оцінена представниками різних Церков. Оцінена саме в плані моральної, молитовної та іншої підтримки, бо вона насправді потрібна. Без неї дуже важко робити багато і робити якісно. Я маю передчуття, що теперішні зміни в керівництві УГКЦ вплинуть загалом на релігійні процеси в Україні, вплинуть позитивно і, можливо, буде ніби перегорнена сторінка і багато що буде робитися з чистої дошки. Зокрема, це відносини між греко-католиками і православними, це відносини між Греко-Католицькою Церквою і Апостольською Столицею, відносини між греко-католиками і римо-католиками. Нарешті, це відносини між УГКЦ і релігійним середовищем загалом, з державою, державними органами та представниками влади. Я сподіваюсь, що це буде чіткіша позиція, без літання в хмарах, з реалістичним поглядом на стан речей, і з реалістичною оцінкою, тому, що коли ми щось недоговорюємо, щось намагаємось злагодити, то пізніше дивуємося, чому ситуація якась незрозуміла. Чітко розставлені крапки над «і» дають змогу зрозуміти хто що має на думці, і хто що хоче донести. Надіюсь, що ця конкретика буде відображена в усіх сферах релігійно-суспільного життя.

Орися Уська, "Католицький Оглядач"