Вітаю Вас усіх. Дякую за Вашу присутність. На жаль, я не бачу, але маю таке вражіння, що Вас є досить багато. Зійшлися ми тут, щоб обговорити не дуже буденну подію. І почнемо ми з того, що о. Яців, прес-секретар, прочитає Вам повідомлення, яке пояснює цю сьогоднішню подію. Подія, про яку ми говоримо сталася дійсністю щойно сьогодні о годині тринадцятій. Я так розумію, що ще вчора деякі засоби масової інформації багато говорили про сьогоднішню подію, але говорили заздалегідь, наперед. Вона є дійсною щойно від хвилини, коли було подане оте повідомлення офіційно в Україні за нашим часом о 13-ій годині, яке також було подане в той самий час і в Римі. Прошу, отче, будь-ласка:

О. Яців: «Святіший Отець прийняв відповідно до норми кодексу канонів Східних церков – канон 126, параграф ІІ – зречення його Блаженства Любомира Кардинала Гузара з уряду Верховного архиєпископа Києво-Галицького в Україні. Адміністратором верховно-архиєпископської Церкви буде його Високопреосвященство Ігор Возняк – Архиєпископ Львова для українців, який скличе Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви для обрання Верховного Архиєпископа»

Це є весь зміст повідомлення, яке було оголошене сьогодні о 13-ій годині у Ватикані.

Ходиться про моє зречення з уряду Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, як часто говорилося «отця і батька» Української Греко-Католицької Церкви по цілому світу.

Перш усього я хотів би підкреслити, що це зречення - це не є подія чи рішення одної хвилини під якимсь особливим тиском обставин чи що. Коли мене вибрали 10 років тому, я сказав своїм співбратам: «Знаєте, я бажаю, щоб коли мені мине 75 років, так згідно із запрошенням церковного права, я хотів би передати свій уряд наступникові.» Мої співбрати прийняли це до відома і два роки тому прийшов час, коли мені минуло 75 років і сказав, що прийшов час, щоб я сповнив те, що сказав. Я це пригадав моїм співбратам, членам Синоду, я це також обговорив з Святішим Отцем Папою Бенедиктом XVI .

Останні два роки, навіть трошки більше як два роки, ми підготовлялися до цього моменту. Він не прийшов моментально, як я вже згадав, непередбачено, прийшов він спокійно, нормально. Ми роздумували про різні аспекти цього кроку і сьогодні вже можемо спокійно приступити до того, чим воно сьогодні завершилось без якихось особливих зовнішніх впливів, чи зі сторони церковних властей, чи зі сторони державних властей. Це є моє особисте рішення, прийняте, як я згадав, давно вже, за останніх два роки випрацюване, ну і сьогодні здійснене. Я вже сьогодні, після цього офіційного повідомлення не є Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким , я є вже бувшим Верховним Архиєпископом, емеритом, одним словом.

Друга частина цього повідомлення стосується того, що хтось має бути вибраний на моє місце, бо ми не маємо так, щоб когось приготовляти і відразу поставити. Згідно з церковною нашою практикою ми тепер зберемо Синод всіх єпископів, так як колись зібрали щоби мене вибрати, різниця хіба тільки в тому, що тоді було 26 єпископів, а цим разом їх буде 50. Всіх їх скликаємо і запрошуємо вибрати наступника. Але хтось мусить бути відповідальним за той час, і тому, згідно із рішенням нашого Синоду, яке Святіший Отець також потвердив, тим, хто буде провадити – Адміністратор Верховного Архиєпископства Києво-Галицького стає Архиєпископ Львівський, а це тепер є Високопреосвященний Владика Архиєпископ Ігор Возняк. Таким чином Церква не залишається без адміністративного проводу, він є той, хто відповідальний в цьому часі, доки не буде вибраний новий Верховний Архиєпископ.

Ваше Блаженство, у Вашій заяві говориться, що Ви не маєте більше сил працювати на цій посаді, а скажіть будь-ласка, чи не вплинула на Ваше рішення політична ситуація в Україні і, зокрема, вплив політичної ситуації на релігійні стосунки?

Я вже не є молодець. Мені вже от за кілька днів мине сімдесят вісім років. Я вже не маю фізичної сили на таку дуже відповідальну позицію. Ситуація політична це є щось дуже змінного. І в моєму рішенні десять років тому, і в моєму рішенні два роки тому і в тих останніх днях, я не брав під увагу політичну ситуацію, бо вона з дня на день міняється, а мені здається життя Церкви може тут і там тимчасово залежати від якихсь обставин, але Церква є тривала інституція і пережила вже не одну ситуацію, більш чи менш приємну, так що я не керувався тим, не брав під увагу специфічно сьогоднішні обставини, політичні обставини в Україні. Прошу пам’ятати ще також одну річ, що Верховний Архиєпископ є глава Церкви, отець і Глава Церкви цілої нашої Церкви Греко-Католицької, а одна третина тої Церкви є поза межами України, на різних континентах, в різних країнах. Отже, тут розходиться про добро Церкви в значно ширшому значенні.

Скажіть, отче, кого би Ви бачили на своєму місці от, власне, зараз. Кого би Ви назвали достойним по собі. І ще, якщо можна, згадайте про своє дитинство у Львові, що пам’ятаєте і також , як Вам було після 40-ка років у США повернутися в Україну?

Про наступника подбає Синод. Бачите, одна з причин, прошу звернути на це увагу, одна з причин, чому я не боявся зробити цей крок просити співбратів і просити Святішого Отця мене звільнити із цього завдання – є той факт, що ми маємо Синод. Ми маємо церковне тіло, яке складається з усіх єпископів нашої Греко-Католицької Церкви, які вибирають наступника. Святіший Отець не призначає, я не вибираю і не призначаю свого наступника. Вибирає Синод. Це, мені здається, дуже важливий елемент в житті нашої Церкви і тому, я, щиро кажу, відважуся без застереження цей крок зробити. Правда, є ситуація така, що це небувало за останніх кількасот років, щоб в такий спосіб вибирали, бо звичайно так ставалося, що вмирали – розв’язка дуже проста, або, що були особливі обставини, які вимагали вибору наступника за життя, який є вибраний наперед вже. Закриває очі Архиєписоп, Митрополит, Патріарх – той вступає відразу в дію. В такому випадку нема вже такого безпосереднього, як ми вже згадали, адміністратора. Так було з Шептицьким, так було з Сліпим, так було з Любачівським. Мене вибирали, але після смерті Блаженнішого Мирослава Івана. Отже, ми маємо Синод, який вибирає, і я повний довіри до нашого Синоду і відступаю, бо вважаю, що мені трудно сьогодні вже – нехай вибирають когось, хто буде дальше провадити . Таке є мислення, і такою є наша ситуація. Це не є такий якийсь особистий акт. Я поручаю нашому Синодові, помолившись , подумавши, вибрати наступного Верховного Архиєпископа.

Моє дитинство у Львові, то було так давно, що я вже забув (сміється). Я родився у Львові, так мені кажуть, бо я не пригадую сам, там був хрещений в церкві св. Петра і Павла на Личаківській вулиці. Я дожив до 11-го року життя. Я є один з останніх в 43-му році записаних до української головної гімназії у Львові. Ось недавно, десь кілька тижнів тому, нас, вже небагато, зійшлися пригадати старі часи. Недавно міська рада у Львові відзначила мене як почесного громадянина міста Львова, я дуже сердечно їм подякував, але сказав: «Знаєте, пані і панове , я був би такий вдячний, якби Ви мені написали чесного громадянина міста Львова, бо я старався, де би я не був, чи в Україні, чи поза не осоромити місто, в якому я побачив світ.»

Повертатися з закордону після стількох років важко не було – було мило. Я можу Вам сказати такий момент: нас вивезли, мою сім’ю і багато інших посадили на поїзд і вивезли німці в 44-му році. Остання зупинка в Україні була Славське. І коли я повертався перший раз в 1990 році в Україну, ще як турист, бо ще були радянські часи, пригадую, я їхав сам, поїзд зупинився коло сьомої години над ранком, я збудився і світло вже було, то був червень, вже було ясно, я подивився – зупинка Славське. Сьогодні я Вам можу сказати цілком щиро мені в очах стали сльози. Я повернувся на рідну землю. В тих, хто ніколи не був поза Україною, тривало, може не розумієте, що то значить бути на рідній землі. Для мене це був момент великої радості . Я такий вдячний Богові, що після стількох років (46 років я був поза Україною, без великої надії, що колись повернемось) повернувся. Я дуже вдячний Богові за це і радий, що я тут, на рідній землі, і що можу тут так безпосередньо служити своєму народові. Тут на рідній землі, хоча тих 46-ть років я також не марнував і служив своїм людям там на поселеннях.

Владико Любомир, а коли Ви прокинулись сьогодні зранку і подумали про сьогоднішній день, що Ви відчули? Ви відчули полегшення чи заспокоєння, чи неспокій, що Ви відчули? Що Ви відчуваєте зараз?

Цілком нормально збудився (сміється). Я цілком нормально збудився сьогодні, не з якоюсь особливою радістю, або з якимсь особливим сумом – життя іде вперед. Я тішуся тим, я не думаю переставати бути членом нашого життя. Я не знаю, може, хтось має контакт з американським світом, в Америці є такі знані оперети – мюзикл, і є такий мюзикл, який мав дуже цікавий титул: «Зупиніть світ, я хочу висідати», ну я не хочу висідати. Хоча я висідаю урядово, але я не висідаю як член свого народу і своєї Церкви. І тому я дуже спокійний сьогодні і навіть добрий сніданок з’їв.

Ваше Блаженство, я би хотів Вас спитати, ось зовсім нещодавно в Києві висвятили першого єпископа за останні 300 років. Якщо Синод єпископів відбудеться у Києві, то це буде перший Синод, перший обраний Верховний Архиєпископ у Києві за останні 300 років. Чи відчуваєте Ви символічність цієї дати? І що означає цей Синод для великої України, як повернення фактично Церкви на велику Україну?

Я хочу сказати те, що я ще не є певний, хоча дуже правдоподібно, що ми відбудемо Синод поза містом Києвом, де нам вигідніше, з логістики вигідніше, без жадної особливої символіки, але ми абсолютно надіємося, щоби настільки підготовити наш храм Христового Воскресіння, щоби введення на уряд відбулося в тому храмі. Прошу пам’ятати, яка є символіка. Ми не прийшли до Києва, ми повернулися до Києва, звідки нас вигнали тому 200 років. І треба бути того свідомим - ми повернулись там, де ми були, звідки нас насильно вигнали, то були часи тої царської імперії російської, де обмежували існування і діяння греко-католиків. Тому стався перенос до Львова, а тепер був поворот. Тому нам буде дуже приємно і символічно правильно, що ми там збираємося увести на Престіл, на Уряд свого нового Верховного Архиєпископа, де є осередок нашої Церкви, де був осередок нашої Церкви довгі-довгі століття.

Ваше Блаженство, ось Ви сказали, що не хочете висідати, так як в тому мюзиклі, а які у Вас плани на майбутнє, де Ви збираєтеся жити, що Ви будете робити? Писати мемуари, повчати політиків чи своїх вірних? Що загалом робитимете? І друге запитання: ми знаємо, що Верховний Архиєрей Папа Римський Бенедикт XVI довго не хотів приймати Вашу відставку. Чому? Яка мотивація була?

Правдоподібно, він мене любить! Трудно відповісти на Ваше перше питання, ну я ще не дав собі вимурувати печі, на якій би я міг засісти, як старий чоловік. Я ще хочу щось робити, і я Вам скажу таку річ, от сьогодні маємо котрого, десятого, так, то є четвер. Як Бог дасть дожити до наступного вівторка, 15-го, мене вже запросило товариство, академічне товариство «Обнова» запросила на зустріч зі своїми членами, то, здається, буде відбуватися в Могилянці, в приміщені Могилянки. І я Вам щиро скажу, що я з великою приємністю чекаю на цей день і хочу з тими молодими людьми зустрітися. Так що, я не маю сьогодні якихось виразних планів, я буду писати, якщо буду писати ті свої спогади, то не буду присвячувати цьому дуже багато часу. Ну, коли будуть вільні хвилини. Десь так під вечір, потягаючи файку, буду писати, чи буду диктувати, бо я сам писати не годен. В кожному разі, а що буду робити. Для мене завжди було дуже приємно спілкуватись з людьми. Більше я навіть скажу приємніше з молодшими, але також не з дуже такими молоденькими, щоби поспілкуватись, поговорити. Знаєте, чоловік за своє життя назбирає троха якогось досвіду і я би дуже радо, знаєте, хтось прийде порадитись, прошу: приходьте я відкритий, я тепер є емерит, одним словом маю більше часу.

А що про Папу казати? Я кілька раз з ним зустрічався. Я дуже йому вдячний за ті розмови, бо ми дуже серйозно розглядали ситуацію того наступства. Бачите, це є також трошка і для Римської Церкви така новість, бо того не відбувалося. Знаєте, коли вмирає хтось, то дуже проста розв’язка. А коли хтось живий хоче зректися, змінити провід - це завжди є досить скомпліковано. А я дуже вдячний Папі за його дуже такі практичні глибокі поради, в розв’язці деяких справ.

От бачите, це повідомлення, яке Ви тут послухали сьогодні, воно дуже коротке в своїх словах, але за ним стоїть час розмов, роздумувань певних порад. Ще раз щиро кажу, я дуже вдячний Святішому Отцеві. Я, може, навіть скажу в такий спосіб. Той процес зречення тривав два роки до деякої міри через Святішого Отця, бо він хотів, щоби, дуже так виразно підчеркував, щоби це відбулося дуже нормально, випрацьовано, спокійно, щоби люди не думали, що це кінець світа. Ні, Церква продовжує, Церква живе, Церква йде вперед. Церква є незнищима, бо то є Божа справа, але ми, люди, відповідальні в даний момент, повинні ставитися надзвичайно відповідально до того, і Папа дуже-дуже нам допомагав порадами, які я старався передати моїм співбратам, і я думаю, що коли при Божій помочі зійдемося на Синод, взявши до серця його і інші поради, відбудемо дуже успішний Синод.

Блаженнійший Владико, скажіть, будь-ласка, яку би пораду першу і яке напущення Ви б дали наступному Главі Церкви?

Бачите, за тих останніх два роки ми дискутували, дискутували про вибір наступника. Коли вмирає Папа, я дозвольте собі возьму таке порівняння, бо я щиро Вам скажу – я був один з кардиналів, який за останні 150 років перший, що брав участь в виборі Папи. Я багато приглядався як то робиться, а там такий великий досвід. Я приглядався, як вони це роблять. Отже, коли вмирає Папа, дев’ять днів відбуваються поминальні богослужіння за Папу і є проповідь, але та проповідь не є про Папу, який помер. В тих проповідях представляються потреби Церкви, дев’ять днів. Крім того, є зібрання кардиналів. Під час наших тих зібрань, в яких я брав участь, ми мали дві дуже суттєві доповіді о.Канталемесси і кардинала Шпідліка про стан Церкви. Не така собі виборча пропаганда, але дуже серйозна застанова над станом Церкви. Чому? Щоби вибирати людину відповідно до потреб Церкви в даний момент. Бо ми є різні, є різні напрямки, і просто ми один одного так знаємо.

Те саме і тут. Два роки ми застановляємося, коли я перший раз сказав Владикам: мені минуло 75, я думаю такий крок зробити, і я також на першому синоді після того попросив тих старших представників звідусіль, де ми є в Україні і поза, просив їх в десятихвилинних чи п’ятнадцятихвилинних конференціях представити їхнє розуміння ситуації в Церкві. Це було таке перше. Пізніше я знову заохочував. І перед самим Синодом ми ще раз засядемо, щоби спільно подумати, чого Церква потребує, якої особи в даний час, менше-більше, бо ми не можемо стовідсотково рішити, бо то не є так дуже просто зробити, але хоча б усвідомити собі загально і на підставі цього робити певні заключення, сам вибір. Одним словом, це є на тлі тої дійсності, яку ми маємо.

Моя перша порада – дуже важливо для нашої Церкви сьогодні є вдержати внутрішню єдність нашої Церкви. Як я вже згадав перед тим, ми є в Україні, ми є в Західній Європі, екзархати, ми є митрополії в Північній Америці, ми є в Південній Америці , ми є в Австралії. І там є Митрополії, єпархії, екзархати. Ми є розсіяні по цілому світу, але щоби бути собою, щоби могти служити якнайкраще своїм людям, щоби могти допомагати, може, і комусь другому, над цим треба застановлятися. І застановлятися, як зберегти свою єдність, як зберегти свою ідентичність, щоби коли я поїду в Бразилію, чи поїду до Канади, щоби там не почувався як чужинець, але беручи під увагу, що та ситуація, яка там є канадська, а там є бразилійська, а тут є українська, щоби всюди ми, кожний з нас, почувався вдома в Церкві і бачив тих людей, що в Церкві, тих жінок і мужчин, як своїх сестер і братів. Мені здається, це є надзвичайно важлива річ. Вірніше одна з речей.

Друга з речей, щоби ми зберегли бути Церквою. Це надзвичайно важливо,щоби не піддаватися тим спокусам , шукати впливів, шукати чисельності зовнішніх таких прикрас, але щоби ми були Церквою. Наше КРЕДО, наш клич сьогодні є святість об’єднаної Церкви. Це є головний клич. Крім того, хочу Вам сказати, бо це є важне, і тому, як я згадав вже перед тим, маю таке довір’я до Синоду. Синод – то всі наші єпископи. Ми працюємо тепер як Синод, вже від двох років. Стараємося уточнити візію нашої Церкви за 10-20-30 років, якою ми би хотіли бачити нашу Церкву за 10-20-30-ть років – Церквою, але якою? А друга річ, над чим ми застановляємося як Синод, які засоби, які пріоритети, щоби цю візію здійснити. Але найважливіше є – бути Церквою!

Блаженніший Владико, скажіть, будь-ласка, за весь час свого правління, що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням і навпаки, можливо є якась річ або справа, яку Ви не встигли або не змогли реалізувати?

В нас є такий звичай, на Новий рік в нашому домі кожен дістає якийсь даруночок, а з тим даруночком дістає також якусь таку думку записану. І я цього року дістав таку дуже цікаву думку, ні, то перепрошую, попереднього року, дуже гарна, каже: «Якщо би ти мав написати на одній картці паперу список всіх своїх помилок, що би ти написав?» А відповідь така: «Якби ти то всьо написав, тобі тільки би залишилися титул і підпис – все інше то помилки» .

Що я вважаю своїм, так би сказати, найбільшим досягненням, пробачте похвалюсь, але я думаю власне, що я дуже свідомо працював над тим, щоб продовжити працю моїх попередників скріпити Синод, бо то не від мене зачалося. Ці зібрання зачалися дуже активно ще за часів Шептицького, вони трошка інакше називалися, трошка інакший характер мали. Сліпий це продовжував , Любачівський це продовжував - я мав нагоду в тих пізніших вже бути учасником. І пізніше ми перейшли до фази таких формальних, можна сказати, Синодів в повному значінні того слова. І я дуже над тим старався, щоби, власне, випрацювати той синодальних дух.

Я не кажу, що мені вдалося до кінця це зробити, але це не є проблема «вдалося-не вдалося», проблема є, що я продовжував, надіявся, що це буде дальше йти і значить, якщо я можу про щось говорити, чим я є, так би сказати задоволений, що все ж таки зроблено поважні кроки уперед в напрямі тої синодальної ідентичності, а також разом із тим, певної адміністративної схеми. Я вже почав писати свої спогади (сміється). Дякую Вам.

Від недавна в Україні багато хто нарікає на те, що світська влада почала виокремлювати певні конфесії, що немає рівності Церков, а деякі Церкви стали рівнішими за інші. Скажімо, греко-католиків навіть не привітали з Різдвом. Чи Ви бачите таку проблему? Чи на Вашу думку вона існує? І чи вона Вас тривожить?

Тому два чи три дні ми мали таке засідання, організоване при помочі «Центру Разумкова», де такі теми були заторкнені . Дозвольте, я зроблю такі два спостереження. Одне спостереження є те – Церква і держава, держава я тут скажу, радше, влада, чим держава, є складовими частинами життя народу. І Церква має певні завдання. Церква має завдання виховувати громадян, людей, солідних громадян, свободолюбних громадян, моральних громадян.

Друга річ - Церква, як соціальна станиця, установа, співпрацює з державою, з владою і повинна на це звертати увагу і повинна шукати способів, як би цю співпрацю ублагородити, зробити найбільш ефективною для людей, для народу. Бо ж і Церква, і влада, і держава - все працює для тих самих людей, для громадян.

Третя річ, Церква крім таких чисто людських, соціальних, має ще також певні аспекти інші. Церква є також свого роду сумлінням народу, ситуації взагалі, і це я також, між іншим, на тій конференції підчеркнув. Що це значить? Церква має пророчий уряд. Пророчий то не значить виключно говорити, що буде. Люди думають, що пророк, то тільки той, хто предсказує, що буде. Пророк - це є той, хто говорить Боже слово. Одним словом, є сумлінням. Кождий з нас має сумління, той голосок всередині «роби те, бо то є добре, уминай того, бо то є зле». Тим голосом сумління для народу, для держави є Церква. І Церква, вона не судить, Церква не карає, Церква тільки пригадує: «Люди добрі, Божа наука, Божа воля є така. Зберігаймо Божу волю, бо це є одиноке запевнення правдивого щастя, правдивої свободи для людей.» Отже, це одна річ.

Друга частина питання.

В нас є, справді, сьогодні дуже складна ситуація. Всі нарікають, що одній церкві надається дуже багато привілеїв, а всі інші церкви,так би сказати, - здалека. І це, немовби, тільки тому, що президент наш є членом цієї церкви. Мені здається, що це є не досить глибоке поняття, розуміння ситуації. Тож, я дуже радий тому, що наш Президент є віруючою людиною,що він належить до однієї конкретної церкви, і що він до тої церкви приходить на богослужіння. Я вважаю, що це є дуже корисно. І я радий. Бо знаєте, бувало в нас так, що бігали по всіх церквах, щоби тільки сфотографуватися.

Але є тут друга інша річ, на яку треба звернути увагу. Що відношення держави до церков є досить під знаком запитання. Те, що сьогодні Українська Православна Церква одержує певний привілей, це не є, конечно, вияв дуже великої любові зі сторони уряду чи держави, чи влади. Це дуже-дуже небезпечна річ для Церкви. Інші церкви, як Київський Патріархат, ви чули, що має також певні труднощі, що там перемовляють священиків, щоб переписували і т.д. Наша Греко-Католицька Церква також має свої клопоти, хочу як приклад це сказати, але це не є щось «2010-2011», то вже було перед тим. І це теж треба брати до уваги. Органи правопорядку заохочують духовенство співпрацювати з ними: чи священиків, чи навіть питомців. Це не є тайна. І ми це говорили перед представниками правоохоронних органів. Це є також небезпечне для Церкви, бо підриває довір’я до Церкви.

Бачите, під цим оглядом мені здається, і так було навіть трошка виразно на нашій конференції тому кілька днів сказане, що мусить настати між владою і церквами серйозний діалог. Влада не хоче з нами говорити. Не було ще до сьогодні за цілий рік зустрічей ані з президентом, ані з іншими представниками влади – серйозної зустрічі, де би ті справи можна було обговорити. Отже, це є проблема, з якою ми повинні дуже второпно, спокійно, без пристрастей, без зайвого політиканства розібратися.

Бачите, хтось може сказати: «Ах, та наша влада!..» Та наша влада нічого іншого не робить, як тільки повторяє помилки століть. Не десятиліть – століть. Поминаючи вже дуже виразно помилки, скажімо, совєтського режиму, але можна іти далеко-далеко дальше взад , бо кожна влада хоче керувати Церквою. Бо вони бояться Церкви, бо Церква є інституцією, яка виховує зрілих, відповідальних громадян. Впродовж історії в різних країнах боялися і бояться свідомих громадян. І тому завжди є таке напруження. Це треба зрозуміти. Але це треба не зрозуміти і плакати, над цим треба працювати, щоб такі фундаментальні непорозуміння усунути. Ми прагнемо, щоб влада, Церква в нашій державі, знаєте, як то кажуть: «Сорочка ближча, ніж кожух», щоб в нашій державі запанувало внутрішнє порозуміння. Це – наша мрія. І навіть коли говоримо про цей пророчий уряд, інколи висловлюємося і кажемо: «Прошу, будьте обережні», пам’ятаймо, що те, що робиться, чи воно справді зберігає справедливість, правду в нашому народі.

Одним словом, це не є проти влади, бо нам не подобається політично та влада. Ні-ні, політика є цілковито другорядна. Тут є проблема глибоко моральної і релігійної ситуації. Пам’ятаймо, ми не є нарід родоблудів, ми є віруючий нарід, не виключно християнський, але в дуже високому відсотку християнський. Отже, ми мусимо будувати державу на певних релігійно-моральних базах. І щоб ми це осягнули – мусимо співпрацювати. Церква тут має свої завдання, не дуже легкі і приємні, але як каже святий пророк Єремія: «Як Господь говорить, чи я можу мовчати?». Ми, як Церква, не можемо мовчати, нам не вільно.

Скажіть, будь-ласка, яку роль у Вашому житті відіграв Патріарх Йосиф, і чому він висвятив вас на єпископа без згоди Риму?

Обставини життя дали так, що я був близько нього, бо я поїхав до Риму закінчувати богословську студію, писати докторат. І там я жив в тих приміщеннях, які він зорганізував, збудував. Такщо я до певної міри, фізично навіть мав нагоду його краще пізнати, не скажу, що дуже добре, але достатньо пізнати. Скажу вам, одначе, не те, щоб, не дай Боже, понизити Митрополита Блаженнішого Сліпого, але хоча я його тільки раз в житті малим хлопцем бачив, на мене, так сказати, як я дивлюся на своє життя, найбільший вплив, здається, мав Шептицький. Хоча тут, я думаю, це є певне зло - те, що я пізніше мало скористав зі спілкування з Блаженнішим Сліпим, то було на тій підставі. І тому я, слухав розповіді Сліпого про Шептицького (він все про нього говорив «покійний»), я з цього дуже багато зискав і це на мене мало дуже поважний вплив.

А друге питання: чому мене висвятили? Це є дуже складна і дуже проста справа. В Україні Церква була переслідувана. КДБ знало, хто є наші єпископи. І небезпека була, може, ви пригадуєте, історію тих часів. Були такі хвилі, було трошки легше, трошки тяжче. Були часи, 77 рік, такі непевні, і не знати що буде. Була поважна небезпека, а покійний Блаженніший Йосип втримував, дуже, так би сказати, старався втримувати дуже добрі контакти про те, що діється в Україні. І він вирішив висвятити єпископів. Ми не мали призначення: той буде там, той буде там, той буде там. Ми мали тільки одне завдання: якщо би КДБ знищило, зліквідувало всіх наших єпископів в Україні чи в Совєтському Союзі, ми мали піти, дістатися на терени Совєтського Союзу і мали там висвятити нових єпископів і зникнути. Ми не мали там зупинятися, ми мали висвятити і повертатись туди, де ми були. Я (чи ми) ніколи не сповняли такого, скажу, душпастирського, єпископського уряду. Ми були готові піти, якби таке мало статись, та воно не сталось, Богу дякувати. А тому, бачите, це зробилося все, то трошка треба було би більше і складніше пояснити, чому в такій формі воно сталося. Це не є зневага, і Папа то зрозумів. То не є зневага чи папи, чи уряду, чи правопорядку Католицької Церкви. Але такі обставини були в той час, щоб пояснити це, правдоподібно, треба буде читати всі мої спогади

Ваше Блаженство, Ви згадали, що мали нагоду і честь, і благословення продовжувати роботу Ваших попередників. З цієї точки зору, чи УГКЦ буде далі продовжувати намагання отримати визнання Патріярхату Апостольським Престолом?

Без найменшого сумніву. Абсолютно так. Будемо продовжувати. Мені здається, ми за цих уже сорок років, чи то аж п’ятдесят наближається. Між іншим, хочу пригадати, що вчора була дата, коли Блаженніший Йосип появився в Римі після 18-літнього поневолення. То було 9-го лютого 1963 року. Отже, він це проголосив, як пригадуєте, на Вселенському Синоді, і ми послідовно, незважаючи на багато різних внутрішніх і зовнішніх трудів, продовжуємо це. Остання наша така зустріч, більше єпископів із Святішим Отцем Бенедиктом XVI ми це повторили, і він, так сказати, прихильно відповів, що то не є щось, знаєте, проти Церкви чи проти папи, як дехто думає. Ні, це є в дусі Церкви і на користь Церкви. І ми абсолютно будемо продовжувати це, і я хочу себе трохи похвалити, що я дуже серйозно старався в тому напрямі працювати і, ну, навіть скажу вам, може, і не цілком безуспішно.

Блаженніший, Ви казали про те, що майбутнє Церкви - це питання, яке розглядатимуть Отці на Синоді. Тим не менше, Ви, як людина, за якої УГКЦ фактично відродилася, напевно, маєте право на свою візію, тобто як має розвиватися чи має бути УГКЦ у найближчі часи, і яка має бути її роль?

УГКЦ - це є Церква, яка має служити українцям і всім тим, хто хоче користати з нашої церковної традиції. Повторяю: клич нашої Церкви - святість об’єднаного народу. Ми не почуваємо себе вповні собою, доки, при Божій помочі, не будемо об’єднані з нашими православними братами. Це може взяти довгий час, але це є для нас суттєве питання, об’єднаний нарід - це значить Київська Церква, так, як ми були за Володимира чи навіть перед тим і, напевно, після. Отже, значить, ми бачимо це наше завдання, ми є Церквою українського народу, якому маємо служити при Божій помочі. Ну як, сталася та трагедія поділу, при Божій помочі об’єднуємося і будемо ще краще служити. Ми є на те, щоб робити Божу роботу. більш нічого.

Ваше Блаженство, прокоментуйте, будь ласка, слова, які були сказані нещодавно на екуменічній молитві, котра відбулася у Києві: «Нам сьогодні ще годі спільно ламати хліб». Що, на Вашу думку, не вистачає для цього об’єднання? На Вашу особисту суб’єктивну думку і на думку Церкви.

Бачите, ламати хліб - це значить приймати Святе Причастя, так як є в контексті послання до Коринтян св. Ап. Павла. Ми ще не є до того готові, ми ще маємо забагато перешкод, забагато, так сказати, тягару з минулого. Нам ще бракує такого внутрішнього, скажімо, запалу до єдності. І тому там є трудності. Тому ми ще є чотири вітки, а не одна Київська Церква.

Ми дуже часто говоримо про чотири церкви: православна, православна (Київський патріархат), УАПЦ, УГКЦ. То не є чотири церкви, то є одна Церква поділена, і, дай Боже, щоби ми перестали бути поділені. Це не є легкий шлях, бо довгий час ми ділилися. Є дуже багато пересудів, непорозумінь, є також і впливи з-поза України, з-поза терен Української Церкви, де б вона не була, яким дуже на тому залежить, щоб ми дальше були поділенні.

Що нам потрібно? Нам потрібно збудити прагнення єдності. Знаєте, якщо того не буде, якщо не будемо направду цього хотіти, воно не станеться. Але воно може бути, і ми повинні над тим працювати, щоби збудити в нашому народі оце бажання, це прагнення єдності, тоді воно станеться. Не договорами єпископів, а прагненням цілого народу, від найстаршого єпископа до найменшого, наймолодшого вірного Церкви. Всі ми мусимо дуже інтенсивно прагнути, і не тільки греко-католики, всі ми - діти Київської Церкви. Це відноситься також і до Вселенської Церкви, але це ми говоримо про нашу конкретну ситуацію.

В 2004 чи 2005 році Ви заклали наріжний камінь в будівництво церкви на Лівому Березі. В якому стані, і коли буде здача?

Щиро надіюся, що як все добре піде, може при кінці вже цього року, може і в 2012 році ми би хотіли вже почати вживати церкву. Значить, освятити, так би сказати, провести то мале освячення, там вже служити богослужіння. Надіємося, при Божій помочі, щоби в 2013 році могти, так би сказати, відбути торжественне посвячення тої церкви. То було би нам дуже приємно. Ми, так сказати, думаємо і живемо тою надією, і є добрі підстави, бо так добрий християнський нарід так трошка тепер більше нам помагає (все розходиться у фінанси остаточно і також про певний час праці). Знаєте ті всі речі, ми тепер працюємо вже більше внутрі будинку, бо то великий будинок, але я так надіюся, щиро надіюся, і я не одинокий, що в 2013 році цей проект завершиться як будова, як споруда, а далі вже буде сотками років працювати

Наразі у православних дуже тяжка ситуація: ширяться розколи, дезорієнтованими є не тільки миряни, але і священики. Чи готова Греко-Католицька Церква прийняти оцих православних, які зараз абсолютно дезорієнтовані?

Бачите, то є дуже складне питання. Значить, Церква, ми є відкриті прийняти кожного, хто хоче бути членом нашої Церкви. Ми абсолютно не стараємося когось на силу заманити, переконати: «Знаєш, будеш тут з нами, то нам, тобі буде добре». Абсолютно ні. Це є проти нашого переконання, ми не робимо жодних заходів щоби когось перемовляти. Але ми є відкриті, як хтось хоче прийти і зі щирого релігійного переконання приходить до нас, ми відкриті чи це в Україні, чи... Маємо багато таких випадків в Північній Америці, в Південній Америці тепер, але більше у Північній, ми хочемо бути відкритою Церквою для всіх, хто хоче з нами бути, що так скажу. А ми, з нашої сторони, як я вже згадав перед тим, хочемо бути Церквою, перш усього Церквою. Хто до нас приходить, так як ми самі, повинні вважати і працювати щоби ми були Церквою, не людською якоюсь організацією, але Божою організацією для людей. Щоби ми сповняли це у нашому житті і для всіх охочих були відкритими. Але когось заманювати, використовувати його слабість чи його потреби, то було би абсолютно. Це противиться нашим переконанням, ми нікого не заманюємо, ми не є прозеліти, хоча нам це дуже закидають, але ми не стараємося людей на силу чи обманно перетягати.

Блаженніший Владико, оскільки Ви вирішили стати емеритом у цей складний для України час, чи можете запевнити українське суспільство, яке звикло до Вашого такого, як висловився о. Борис Гудзяк, «Любомирства», до Вашого такого стилю, чи можете запевнити українців, що Ви їх, так би мовити, не залишатимете, що Ви завжди будете слідкувати дуже так точно, що відбувається в УГКЦ і в країні?

Я буду продовжувати говорити до всіх, хто захоче мене слухати. Того досить, чи ще треба щось казати?
 

   -- можете прощатись

Отже, я справді хотів би попрощатися. Бачите, я вам дуже і дуже сердечно вдячний за вашу присутність. І моя мрія, я щиро надіюся, що ви вийдете звідси і журналісти перекажуть одні другим, що ми маємо надію, що ми ідемо, ми ростемо, наш нарід під оглядом духовним. Що ми, греко-католики, хочемо служити, спричинюватися дуже активно до того, щоби ота надія здійснювалася, щоби наш нарід ріс. Ми не хочемо абсолютно бути проти когось чи перешкоджати комусь. Ми хочемо співпрацювати, хочемо далі розвивати. Якщо, при Божій помочі, за тих останніх двадцять років ми щось якось осягнули, трошки зорганізувалися, скріпилися, щось створили, хочемо теж, що добре. Хочемо продовжувати розвивати спільно з усіма, працювати на добро, бо це наше завдання. І я надіюся, щиро надіюся, що я нікого не розчарував, що ніхто з вас не вийде пригноблений і скаже: «Ну, кінець світу». Ні, навпаки, ідемо вперед і, Богу дякувати, що йдемо. Сердечно вам спасибі.