Ніч з 17 на 18 квітня 1945 року. Квітна неділя.

У селі Малковичі (біля Перемишля), з рук мешканців сусіднього села Орли, гине біля 150 українців.
Поховано їх у спільній могилі на місцевому греко-католицькому цвинтарі. Так закінчилася українська історія цього села.

17 квітня 2011 року, українці Перемишля разом з парохом греко-католицької Архикатедральної парафії, отцем Митратом Євгеном Поповичом, приїхали на "Малковицьку могилу", щоб як щороку помолитися за всі жертви цієї "ночі".

У Панахиді взяли участь також Сергій Дириза, Консул України у Люблині, та Петро Тима, Голова Об’єднання українців у Польщі.

Джерело: www.cerkiew.net

Довідка

Жертви масового вбивства в Малковичах (уночі 17-18 квітня 1945 року) були похоронені на тамтешньому греко-католицькому цвинтарі в одній збірній ямі вимірами 12х6 метрів. Над місцем похорону була висипана могила висотою приблизно понад один метр. Існувала вона до 1960 року, коли-то за ініціятивою місцевого римо-католицького священика була розрита бульдозерами. Ніяких протестів чи Іншого типу реакції на цей вчинок не встановлено.

Задум відновити могилу в Малковичах появився влітку 1990 року й належить тодішньому голові Перемиського відділу Об'єднання українців у Польщі Мирославові Сидорові. Ґмінна управа в Орлах отримала відповідне прохання, датоване 19 вересня 1990 року.

Звернувшись за опінією до самоуправи Малкович, Управа ґміни Орли 9 жовтня цього ж року дала письмовий дозвіл на увіковічення, проте заперечено розмір бетонової підстави на могилі, вказуючи на її надто великі розміри.

Місце попередньої могили вказав малковицький грабар, а праця почалася відразу після отримання дозволу. Коли висипано могилу, на якій мав бути хрест та пропам'ятний напис, у Малковичах змінилася постава людей щодо самого увіковічення. На протести мешканців села мав вплив насамперед місцевий римо-католицький священик, який особисто наполягав у розмові з М.Сидором, щоб зменшити розміри могили з 12х6, як було до 1960 року, на 6х6, а замість великого хреста поставити на могилі старий місійний хрест з-перед церкви в Малковичах. Незабаром до цього становища приєдналися також управи Малкович та ґміни Орли, яка 29 листопада звернулася до М.Сидора, щоб склав пояснення щодо причини висипання надто великої могили. Унаслідок такого тиску українська сторона була примушена відмовитися від того, щоб відновити могилу згідно з її первісним кшталтом: зменшено її до розмірів 6 х 6 м. На могилі були тимчасово встановлені три березові хрести.

Оскільки на могилі мав знаходитися пам’ятник з хрестом та пропам’ятним написом, Управа ґміни Орли наказала представити відповідний технічний проект. Він був представлений. Проте 8 січня 1992 року М. Сидор був повідомлений, що Рада Села Малкович не прийняла проекту пам’ятника. Ішлося тут зокрема про те, що українська сторона подала роки народження вбитих малковичан, де видніли також малолітні діти.

Історія самої дошки така. При товаристві “Надсяння” у Львові в листопаді 1989 року виникла ініціятива колишніх мешканців Малкович увіковічнити пам’ять односельчан шляхом встановлення пропам’ятної дошки на цвинтарі в Малковичах. У 1990-1991 роках зібрано дані про кількість, персональні дані та роки народження убитих людей, зібрано також потрібні кошти серед переселених на Україну малковичан.

Запроектували її львівський скульптор Петро Дзиндра та художник Мирослав Падовський. Вона була посвячена під час Зелених Свят 1991 року біля собору св. Юра у Львові. Проте, оскільки не було дозволу як Управи ґміни, так згоди також Воєвідського комітету ОПБіМ у Перемишлі, вона була перевезена через кордон в червні 1992 року, причому на митниці була затримана польськими митниками й щойно після того, як війт ґміни дав відповідний дозвіл, вона опинилася в Перемишлі. Замість спочити на могилі, спочила тимчасово в ґаражі одного з перемишлян.

Не маючи іншої змоги добитися дозволу на вмурування пропам’ятної дошки, група перемишлян у 1996 році учинила це без дозволу, заразом умуровано також залізний хрест на місці трьох березових, які вже були знищені погодою. Унаслідок цього Ґмінна управа з Орлів, спираючись на свою постанову з 8 січня 1992 року про заборону виконувати які-небудь будівельні праці на малковицькому цвинтарі, 10 травня 1996 року наказала М.Сидорові чимскоріше привернути попередній стан могили в Малковичах. Згодом це підтримала також Районна управа з Перемишля, починаючи заразом адміністративний розгляд справи. М. Сидор не відповів на два письма, щоб узяти участь в таких розправах. Був викликаний задля свідчень на поліцію, однак незабаром, оскільки він не вчинив ніякого злочину, а на увіковічення померлих на цвинтарях не вимагаються дозволи, справа була адміністративне припинена.

Перша панахида за упокій душ невинно убієнних малковичан відбулася 28 квітня 1991 року. Започаткована тоді традиція втримується донині.

На пропам’ятній дошці в Малковичах знаходиться напис:

Тут спочивають замордовані в ніч з 17 на 18 квітня 1945р. українці с. Малковичі.

Далі в чотирьох колонах список жертв:

Бень Гнат (1885), Бень Пелагія (1890), Віняр Дмитро (1908), Віняр Марія (1904), Віняр Марія (1944), Віняр Омелян (1927), Волос Гнат (1905), Волос Юлія (1911), Волос Омелян (1932), Волос Марія (1934), Войтів Микола (1890), Войтів Таціянна (1898), Войтів Петрина (1930), Войтів Любомир (1934), Гіжовська Марія (1911), Гіжовська Ірина (1934), Гіжовська Стефанія (1932), Гіжовський Петро (1893), ГижийАнтон (1898), Гижа Єва (1899), ГаврилякГнат (1870), ГаврилякАнна (1921), Гавриляк Марія (1927), Дмитраш Розалія, їличок Ярослав (1940), Іличок Михайло (1897), Ілик Михайло (1867), Ілик Анна (1875), Ілик Володимир (1933), Ілик Ярослав (1935), Ілик Ірина (1940), Іваньо Матрона (1940), Іванців, Кордіяк Максим (1866), Кордіяк Іван (1903), Кварціяна Анастасія, Кузьма Марія (1868), Карпінський Стеф. (1934), Карпінська Анна (1910), Ковальчик Петро, Ковальчик Єва (1910), Ковальчик (1935), Ковальчик (1938), Ковальчик Агафія (1892), Ковальчик Омелян (1934), Ковальчик Стефанія (1937), Ковальчик Дмитро (1922), Ковальчик Михайло, Кордіяка Анастасія (1918), Лісний Андрій (1887), Лабуза Анна (1901), Лабуза Марія (1875), Лабуза Анастасія (1895), Лабуза Настуня (1897), Лабуза Матрона (1896), Лабуза Таціянна (1902), Лабуза Стефанія (1939), Лакуза Петро (1898), Лабуза Апеля (1911), Лабуза І. (1939), Лабуза Анна (1931), Лабуза Зеня (1943), Лабуза (1945), Лабуза, Лабуза, Олег Матрона (1886), Пелех Андрій (1883), Пелех Оксана (1927), Пелех Наталія (1932), Пелех Євгеня (1934), Падовська Марія (1898), Полуйко Стефан (1895), Полуйко Анна (1898), Полуйко Василь (1895), Полуйко Юлія (1890), Полуйко Стеф. (Німа) (1920), Полуйко Катерина, Пелешак Петро (1909), Пелешак Андрій (1892), Пелешак Анастасія (1897), Пелешак Омелян (1937), Пелешак Ярослав (1939), Пелешак Ксеня (1880), Пелешак Володимир (1920), Пітуля Анастасія (1878), Пітуля Стефан (1939), Пітуля Анна (1932), Пітуля Олег (1943), Пітуля Марія (1905), Пітуля (1935), Пітуля (1944), Пітуля (1940), Пелещак Єва, Петричко Іван (1907), Ривак Іван (1888), Ривак Марія (1890), Ривак Євгеня (1929), Стримінський Юрій (1890), Стримінська Ольга (1919), Стримінський Юрій (1890), Хмельовська Катер. (1904), Ханас Марія (1880), Ханас Ольга (1926), Ханас (1944), Ханас (1941), Ханас Василь (1913), Ханас Стефан (1867), Ханас Марія (1911), Ханас Андрій (1933), Ханас Стефан (1935), Ханас Петро, Ханас Михайло (1897), Яремик Гаврило (1897), Яремих Анастасія (1905).

Закатованим під час виселення землякам присвячується

Вічная їм пам’ять

Любомира Степан
Народний оглядач