Коли ми, наші рідні здорові, то дуже рідко задумуємося, як бути тим, у кого менші фізичні можливості. Власне, про життя і побут дітей із фізичними і психічними вадами говоримо із отцем Андрієм (НАГІРНЯКОМ), який відповідає за соціальне служіння в УГКЦ.

— В Україні є тридцять спільнот міжнародного руху «Віра і світло», — говорить о. Андрій. — Вони об’єднують сім’ї, які мають неповносправних осіб, і волонтерів. Обов’язковою частиною літа є спільне проведення табору. Бо ці особи не менше, ніж ми, потребують відпочинку. Крім того, що нам часто не вистачає фінансів, інколи просто бракує розуміння від суспільства і сприйняття їх як повноцінних членів. І коли такі люди приходять кудись на відпочинок, у нас з’являються проблеми з іншими відпочиваючими. Тоді вже й сам заклад каже, щоб ми поводилися так, щоб нас не було видно, щоб ми не заважали іншим.

Як правило, такі діти їдуть відпочивати в табори з батьками. Та буває так, що лише з волонтерами. Усе залежить від неповносправності особи.

— Якщо сімейним дітям ще якось можна організувати відпочинок, то з тими, хто живе в інтернаті, ситуація значно гірша. Тут з’являються труднощі набагато більшого масштабу: знайти кошти, заклад, який би прийняв... І взагалі, яке воно — інтернатне життя в Україні?

— Інтернати для держави — це те місце, де вона може формувати людину так, як їй захочеться. Це таке формування радянської, комуністичної людини. Очевидно, саме тому були поширені інтернат-системи, дитсадки, бо тоді дитинку максимально забирають із сім’ї, щоб держава мала змогу формувати з неї певний тип людини, відірваної від родинної історії, родинного духу, традицій, які могли прививатися в родині. І ця радянська система працювала та, на жаль, працює і досі. І це стало способом життя сотні тисяч людей, які працюють у цій системі. Це соціальні, педагогічні працівники, технічний персонал. Усі вони зав’язані на інтернатній системі.

— Хіба на Заході по-іншому?

— Там нема інтернатів. Там є психіатричні клініки чи реабілітаційні центри, де люди можуть перебувати тимчасово. Також є центри сімейного типу. Є такі поширені центри, як «Лярш». (Слово «лярш» у перекладі з французької — «ковчег».) Це творення таких будинків, у яких живуть асистенти, так сказати би мовити, напівпрацівники, бо частково вони працюють на волонтерських засадах. Вони працюють рік чи два, отримують невеликі кошти від держави. Такі будинки сімейного типу десь на 70 відсотків фінансуються державою, решта — благодійні кошти. Як правило, у таких будинках десять людей. Це не наші інтернати, в яких живуть по двісті-триста осіб.

— Була свідком, як на Майорці у звичайний готель, де відпочивають здорові люди, приїхала група неповносправних осіб із волонтерами. Тобто їх ставлять на один рівень зі звичайними людьми. У нас цього нема. Чому?

— У цивілізованих країнах відбувається інтеграція в суспільство цих осіб. У нас навпаки — виключення з суспільства. Більше того, у нас діє якийсь стереотип, що батьки взагалі соромляться виходити з такою дитиною в люди, бо в нас чомусь вважається, що батьки згрішили, тому така дитина народилася. Батьки, відповідно, почуваються приниженими, соромляться. І, як правило, матері залишаються з такими дітьми самі, чоловіки не витримують. У жінки сильно працює інстинкт материнства, а для чоловіка це — неповноцінна реалізованість себе як чоловіка, бо його потомство є недієздатне. Тобто для чоловіка це величезна життєва трагедія, тому більшість сімей, де народжується неповносправне дитя, розпадається.

На відміну від нас, на Заході немає інституалізації цих структур. У нас підхід такий — ми (держава) вам допомагаємо, а ви нам не заважайте.

В Україні за останні роки почала змінюватися ситуація. Тобто це процес де-інституалізації та впровадження сімейних форм виховання, щоб діти жили не в інтернатах, сиротинцях, а були в будинках сімейного типу чи прийомних сім’ях. І мінімум інституцій. За кордоном теж є інституції, але дитина там може перебувати тільки п’ять днів, допоки їй не знайдуть сім’ю. А вже цій сім’ї платять за це. За кордоном зрозуміли, що вигідніше платити сім’ям, а не створювати цілі інституції.

— А як українські сім’ї відгукуються на те, щоб узяти собі неповносправну дитину?

— Не дуже... Усиновлення неповносправних, як правило, у нас відбувається закордонними громадянами. Наші люди ще не дуже готові до такого. Крім стереотипу, вони бояться цього тягаря. Українське суспільство в цілому ще не готове приймати таких осіб у своє середовище. Наприклад, часто батьки проти, щоб такі діти вчилися в одному класі з їхніми дітьми, бо це понижує рівень навчання. Про це можна дискутувати, але найголовніше питання — те, що ми позбавляємося людяності, коли відгороджуємося від неповносправних осіб.

— Хіба в Україні за це не платять прийомним батькам?

— Зараз уже платять — десь дві тисячі гривень. Крім того, держава виділяє кошти на саме утримання цих дітей, також є пільги. Водночас певні державні органи слідкують за тим, на що йдуть ці кошти, чи дитина належно утримується. Можуть прийти й подивитися, що є в холодильнику.

Ця система ще доволі недосконала в Україні. Але позитивна тенденція є.

У цьому процесі Церкви в Україні реалізують міжконфесійну ініціативу, щоб пропагувати та підтримувати ці зміни. Ідея є така — в Україні є 30 тисяч релігійних організацій і 30 тисяч дітей-сиріт. І якби кожна релігійна спільнота опікувалася однією дитиною, тоді вже в Україні не було би сиріт.

Щодо безпосередньо нашої Церкви, то саме цій діяльності ми намагаємося приділяти увагу. За останні десять років ми створили близько десяти будинків сімейного типу, які є під опікою монастирів чи спільнот: сестри-служебниці, сестри васильянки, сестри і брати «Мілес Єзу».

— Чи підтримує держава?

— Так, тепер підтримує. Навіть створили спеціальну посаду Уповноваженого Президента з прав дитини, яку обіймає Юрій Павленко. Як на мене, Юрій Павленко навіть увійшов у смак цього. Можна по-різному ставитися до самої особи Павленка й можна роздумувати, для чого він це робить, але те, що він старається робити це добре, — правда.

Це дає змогу тримати руку на пульсі тих усіх зловживань, які трапляються на шляху, стаються в процесі реформ. А вони таки трапляються. Часом на місцях чиновники кажуть: «Нам сказали закривати інтернати, ми це робимо». Що з дітьми — неважливо. А часом не хочуть закривати, бо що робити з працівниками?

— Побутує думка, що краще спрямовувати державні кошти на розвиток повноцінних дітей...

— Скажу річ, яка актуальна сотні років. Рівень розвитку суспільства вимірюється ставленням цього суспільства до старих, хворих і дітей, у тому числі неповносправних. Якщо це ставлення є людяним, то це розвинене суспільство.

Існує ще й така проблема. Інколи людина готова радше дати гроші, виконавши, на її думку, свій громадянський обов’язок, ніж зустрітися з людиною, яка в більшій мірі потребує спілкування. Люди часто намагаються дистанціюватися від проблем. Вони чи бояться, чи не хочуть співпереживати. Саме такою була і наша державна політика упродовж довгих років — сховати людей із функціональними обмеженнями за високими парканами. Замість того, щоб зробити їх частиною нашого життя, щоб вони відігравали свою роль у ньому.

ДО РЕЧІ

Міністерство освіти України оприлюднило на офіційному сайті проект нової редакції Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей з особливими освітніми потребами та запрошує громадськість до його активного обговорення. Проект Державного стандарту розроблено відповідно до наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту від 24.01.2012 № 54 «Про утворення робочих груп з розроблення проекту нової редакції Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей з особливими освітніми потребами».

Також у липні цього року постановою уряду було введено нову педагогічну посаду — асистент учителя в загальноосвітніх навчальних закладах з інклюзивним навчанням. Основне завдання асистента-вчителя — адаптація змісту та методів навчання до можливостей і потреб дитини з особливими освітніми потребами; застосування під час уроків системи корекційних заходів, спрямованих на опанування навчального матеріалу. Разом із вчителем асистент допомагає учням з порушеннями психофізичного розвитку набувати знань, вмінь та навичок, які будуть їм необхідні для повноцінного життя в класі, школі, суспільстві.

Посаду асистента вчителя в класі з інклюзивним навчанням передбачено Порядком організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 872 від 15 серпня 2011 року.

Оксана КЛИМОНЧУК, спеціально для «Дня»