Свою прилюдну діяльність як Префект Конгрегації у справах віри Архиєпископ Герхард Людвіг Мюллер фактично розпочав з інтерв’ю німецькій газеті «Süddeutsche Zeitung». Коротко висловити основну думку цього інтерв’ю можна, як «Боротьба за православність Католицької Церкви».

Фактично тут би не мало бути нічого дивовижного. Адже це є прямим завданням цієї Конгрегації – чувати над ортодоксією в Католицькій Церкві.  І,здавалося б, нема потреби про це наголошувати. Але у період загального суспільного релятивізму, який почав потихенько проникати в Храм Божий, така заява для багатьох, напевно, що прозвучала, як грім серед ясного неба: виявляється в Церкві є ще й така потреба, як чування над Її православністю.

Є три щілини, через які релятивізм намагається затопити Церкву: релятивізм у середовищі мирян, індивідуальне богослів’я, неправильне розуміння екуменізму.

Багато хто з гіперконсерваторів, близьких до лефевризму, причину виникнення цих щілин бачить у ІІ Ватиканському Соборі або, принаймні, у неправильному трактуванні його постанов. У свою чергу гіперекуменісти та гіперліберали ці щілині сприймають як спасенне джерело, яке мало би принести якісь казкові плоди розквіту Церкви.

І одні, й інші глибоко помиляються. Перш за все погляньмо на ліберальний лобі, який всіма силами пхає ліберальні ідеї в середовище стада Христового. Свідомо чи не свідомо ці люди віддають данину моді. Адже тепер так модно говорити про рівність, про толерантність, про всеохоплюючу любов і мир, про відносність усіх істин. І це саме повторюють ліберали в середині Церкви. Причому ніхто не спостерігає, що за цими поняттями, на перший погляд такими привабливими, приховується зовсім не той зміст.

Як свідчить, відважився б сказати, центральний документ «католицького» лібералізму «Заклик до непослуху», пропагуючи рівність, ліберали фактично пропагують укинення різниці між чоловіком і жінкою, перенаголошуючи роль мирян в Церкві – фактично усувають міністеріальне священство, змінюючи його виключно загальним священством усіх вірних. Пропагуючи толерантність, ліберали фактично пропагують терпимість до гріха і мовчанку на нього, прикриваючись пошаною до людських прав і свобод. Говорячи про любов, ліберали поширюють карикатуру на Бога, Який є Любов’ю, але не є абсолютною Праведністю.

Така карикатура подібна до карикатурного розуміння християнського Бога Ф.В. Ніцше: «І сидів він (Бог –прим. автора), зів’ялий у своєму запічку…, аж одного дня задушився від великого жалю» (Ф. Ніцше, Так казав Заратустра, 1993:258). Бог, який усе всім прощає і не вимагає жодного покаяння, жодних зусиль волі до поправи, такий бог не є Богом Любові. Бо де нема праведності, нема й правдивої любові, а тільки збочена посесивна любов. А пропагувати відносність усіх істин, що це інакше як не заперечення істинності Того, Хто сам про себе сказав: «Я – Істина, Дорога і Життя» (Ів.  14,6)? А саме це й пропагують гіперекуменісти, не помічаючи жодної різниці між католицтвом і протестантизмом, між Католицькою Церквою і Церквою Православною.

«Католицький» лібералізм є нічим іншим, як запізнілою данню моді сексуальної революції, неомарксизму, пост-модернізму і більше нічим. Він не є опертим на християнстві, на вірності Христові, і тому не може принести ніяких позитивних плодів. Пропагувати подібні погляди в Церкві – це рівнозначно просвердлюванню дірок у кораблі, який попав у шторм, з метою цей корабель урятувати.

У свою чергу «католицький» гіперконсервативізм є нічим не прикритим переконанням, що Церква, зібрана на Соборі з Папою на чолі, може помилитися.

Отож, ні одні, ні інші не мають рації у своїх спробах врятувати Церкву від Неї самої.

А три щілини, через які релятивізм прагне заполонити Церкву, мають свою природу в дечому іншому.

Якщо взяти до уваги релятивізм, який заполонив уми декого з вірних, то в цьому нема нічого, щоб було пов’язане з ІІ Ватиканським Собором, чи з занадто «великим консервативізмом» Церкви.

Релятивізм – це дітище епохи пост-модернізму. І прийняття частиною вірних його критеріїв істинності, є нічим іншим, як проявом посвітовлення – секуляризації їхнього менталітету. Не проблема тут у чомусь інакшому, аніж тільки у відході цієї частини вірних від віри у сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

Про те, що індивідуальне богослів’я – є щілиною, через яку релятивізм намагається проникнути в Церкву, говорив уже 1985 року тодішній Префект Конгрегації у справах віри кардинал Йозеф Рацінґер (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, Raporto sulla fede,2001:63-64). Що більше, саме вихід богословствування за межі віри церковної спільності, впадання в індивідуальне розуміння, у суб’єктивізм кардинал Рацінґер назвав дуже шкідливою діяльністю для народу Божого (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, 2001:63). Фактично індивідуальне богослів’я нічим не відрізняється від простої данини моді. Воно тільки є відображенням того стану, в який впадають богослови, які подібно до небогословствующих мирян, прагнучи створити сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

Але у випадку богословів маємо більшу шкоду. Вони прикрашені академічними титулами силуються продати пересічним християнам своє пустопорожнє богословствування за віру Церкви. Що більше, саме такі богослови розмахуючи різними баламутними деклараціями, сіють серед вірних ще більший релятивізм. Прагнучи підмінити собою Учительський Уряд Церкви, вони наносять великої шкоди народу Божому. І про таких богословів хіба що можна сказати, що віра Церкви для них більше не є спасенною загорожею кошари Христової, за якою починається згубний світ.

І на кінець третя щілина – неправильне розуміння екуменізму. Релятивізм епохи пост-модернізму дав свій відбиток і на розумінні Церкви людьми з певних кіл. Фамозне соборове “subsistit”[1] витлумачувалось/витлумачується гіперекуменістами, як можливість провести знак рівності між Католицькою Церквою і нез’єдиненими Церквами. А в нашій українській дійсності, як прагнення втопити УГКЦ у московському («київське» чи «автокефальне» православ’я є дочірніми утворенням з РПЦ) православ’ї. Адже для людини епохи пост-модернізму всі істини відносні. І тому зусилля гіперекуменістів є не яким богословствуванням, а натягненним на богословські лекала пост-модернізмом, позбавленим віри в Одну Абсолютну Істину.

Отож, джерелом проблем є не що інше, як втрата частиною вірних і богословів віри, і як наслідок втрата чутливості до ортодоксії. А без ортодоксії не можлива ортопраксія, без правдивої віри неможливим є правдиве діяння. Тому всяка спроба реформувати Церкву, яка не виходить з ортодоксальної віри, приречена не те що на неуспіх, а на осягнення титулу руйнатора Церкви.

Саме в цьому контексті можна розуміти слова каталонського кардинала Льюіса Мартінеса Сістача з Барселони, який у своєму листі з нагоди проголошення двох нових Научителів Церкви: святого Івана з Авіли і святої Гільдегарди з Бінгену: «Автентична віднова Церкви народжується зі святості».

«У неділю Зіслання Св. Духа Папа оголосив те, що ми повинні добре усвідомлювати», – пише кардинал Мартінес Сістач. – 7 жовтня, в день відкриття засідання Синоду Єпископів на тему Нової Євангелізації, Бенедикт XVI проголосить двох нових вчителів Церкви: св. Івана з Авіли і св. Гільдегарду з Бінген».

«Що Папа прагнув виразити цим рішенням?», – запитує каталонський церковний достойник. І додає: Бенедикт XVI усвідомлює кризу віри і релігійних практик, особливо в Європі. З турботою він спостерігає за збільшенням кількості старших осіб у церквах, браком покликань, скептицизмом і релігійною байдужістю. Оголошуючи Рік Віри, він вказує, що джерело кризи Церкви полягає у кризі віри. Якщо ми її не оживимо, то «всі решта реформи будуть неефективними», – пише кардинал Сістач. Тому Папа вирішив проголосити новими вчителями Церкви «великих служителів християнської віри». Іван з Авіли, апостол Андалузії, є «відомим представником католицької реформи в нашій країні», котрий «поєднав святість і євангелізацію». У свою чергу св. Гільдегарда, бенедиктинська монахиня із глибокою біблійною духовністю,  особливо доклалася до реформ у своїй батьківщині.

«Щодо актуальної кризи віри, ми маємо відновити переконання, що автентична віднова Церкви народжується зі святості», – наголосив кардинал Мартінес Сістач.

І саме святість вимагає ортодоксії, як необхідної передумови дійсно католицької онови Церкви, яка постійно оновлюється Духом Божим. Ортодоксна віра – насіння, святість – плід. І коли ці дороговкази християнського життя стануть категоричним імперативом для кожного католика – нам не доведеться більше говорити про потребу онови Церкви. Вона засяє новим світлом віри в Христа, Який здолав світ своєю любов’ю.