Кілька днів тому в римському храму св.Франциска відбулося жалобне богослужіння за прекрасною жінкою, К’ярою Петрілло, 28-річною матір’ю трьох дітей.

Перше з дітей, донька на ім’я Марія, була зачата через кілька місяців після шлюбу. Незабаром у неї діагностували розщілину хребта і серйозне у ушкодження мозку, з підозрою про його повну відсутність. Попри цей діагноз і численні намови лікарів, молоді батьки відмовилися від пропозицій аборту. Дівчинка прожила півгодини після народження, її охрестили, і батьки змогли бути поруч із нею в цей недовгий час життя поза материнським лоном.

Друге з дітей, син Давид, зачатий незадовго по смерті сестри, також виявився тяжко хворий. Перше дослідження показало, що в нього немає ніг, потім проявилися інші вади розвитку, внаслідок яких він помер одразу після народження. Цим разом батьки також відмовилися усунути «вагітність із поганим прогнозом» і були разом зі своєю дитиною недовгий час по її народженні.

Франческо, зачатий третім, виявився здоровою дитиною. На жаль, на п’ятому місяці виявилося, що сама К’яра хвора на рак. Вони з чоловіком обоє постали перед рішенням, подібним до того, що його прийняли кількадесят років перед ними Джанна Беретта-Молля та її чоловік П’єр. І вчинили так само – К’яра відклала лікування, аби не ризикувати здоров’ям дитини.

Хлопчик народився здоровий 30 травня 2011 року, а його мама, щойно їй дозволив стан організму, пішла на операцію та цикли хіміо- і радіотерапії. Попри всю боротьбу та волю до життя, вона померла за рік після пологів. Чоловік, Енріко, весь час підтримував її в цій боротьбі.

Їхній сповідник, францисканець Віто, підтвердив під час похорону, що прийняті К’ярою рішення були плодами її глибокої молитви та вірності шляху зростання через малі щоденні пожертвування. Присутній на похованні кардинал Агостіно Валліні сказав: «Не знаю, що Бог приготував нам через цю жінку, але напевно це щось, що ми не можемо дозволити собі втратити, тому збережімо цей спадок, який навчає нас цінності щоденних малих і великих учинків».

Це свідчення прийшло до нас у дуже важливий момент. У часи, коли вади розвитку плоду чи діагноз про його неповносправність одразу стають вироком смерті для дитини, що розвивається, К’яра та Енріко своєю життєвою позицією кажуть: «Варто дозволити життю природним чином добігти кінця». Не вбивати, що зазвичай переходить у психічні, а нерідко й фізичні проблеми у матері, як і в розпад зв’язку між подружжям. У світі, де неповносправність стає гіршою плямою, аніж моральні вади, їхнє двократне прийняття нового життя попри обтяженість важкими хворобами, показує, що абортування хворої дитини насправді випливає з інших мотивів, ніж її благо чи благо її батьків. Воно є спробою втекти від клопіткої для доношення і ризикованої в пологах вагітності, спробою вирішити психологічний конфлікт, який природним чином зроджується у батьків, визнанням власного безсилля перед посталою ситуацією.

Зрештою, прийняте К’ярою рішення перенести терапію, аби дати шанс новому життю, є свідченням великої любові. Великої зокрема тому, що вже двічі випробуваної. Напевно з’являться коментарі, що вони таки могли мати наступну дитину, а тепер і хлопчик сирота, і чоловік залишився вдівцем. За цими аргументами стоїть брак розуміння того, що було таке зрозуміле для подружжя Петрілло: кожна дитина, кожна душа – це окремий, новий світ. Який уже не повториться, наступного не буде.

Джерело: CREDO