//

Ми - Церква

Минулого тижня завершився Апостольський візит Папи Бенедикта ХVІ до Беніну. Найцікавішою деталлю цього візиту стало його майже повне ігнорування зі сторони світових ЗМІ. Здавалося б дивовижний факт. Адже деякі візити Святішого Отця викликали неабиякий ажіотаж газетярів. Але цей факт є лише на перший погляд дивовижним.

 

Причина ігнорування банально проста – не було заяв про секс (ні про презервативи, ні про педофілію), не було скандальних очікувань чи очікувань якоїсь грандіозної сенсації у стилі поєднання католиків і лютеран, що очікували деякі ЗМІ в часі Папського візиту до Німеччини. А заяви Святішого Отця про потребу подолання корупції та бідності, хворіб та інших лих африканського континенту мало кого цікавлять.  Одним словом – не було і не очікувалося ніякого скандалу. Тому й не було якогось зацікавлення зі сторони світових ЗМІ.

 

Це і не дивує. На нашому сайті є така собі категорія «Найпопулярніше». Щиросердечно кажучи – це категорія, яка мені заважає. Заважає саме тому, що туди переважно потрапляють скандальні, криваві чи сексуально зафарбовані вісті. Аналізуючи, що з новин попадає до найпопулярнішого, доводиться шокуватися – добра частина користувачів україномовного інтернет-простору нічим не відрізняється від натовпу, який шаленів у римських цирках, коли бачив чужі муки і кров. Не кажу, що всі, але добра частина, на жаль.

 

І це не є якоюсь характеристикою саме українських споживачів інформації – це стара, як первородний гріх, хвороба людства, цікавість до чужого страждання, саме цікавість, а не співчуття. Наша, первородним гріхом зранена, крихка людська природа прагне гострих відчуттів, прагне лоскотання нервів. А сучасна людина, затиснута звідусіль сірою буденщиною, нудними тупими серіалами і вічним поспіхом, прагне вискочити зі сірості, полоскотати стомлені вічним поспіхом нерви чимось надзвичайним.

 

Хто прагне ультрарелігійних переживань, шукає об’явлень, чуд, істеричного пережиття божественного – йде в секти, хто прагне гострих гастрономічних відчуттів – вдається до експериментів на кшталт Ганнібала Лектора (людожер з фільму «Мовчання ягнят»), хто любить полоскотати нерви страхом – узалежнюється від фільмів жахів, хто ласий крові – пасеться в чорній хроніці, і на кінець – його «величність» секс. Фахівці з піару вже давно зауважили, що чим більше сайт постачає для своїх читачів текстів зі сексуальним підтекстом – тим більше сайт має відвідувачів. Що більше, навіть серйозні видання новинами про сексуальні скандали чи насильства піднімають свій рейтинг.


І ЗМІ, йдучи на повідку народних пристрастей, чи, краще сказати, найнижчих людських інстинктів, як круки, що злітаються на падаль, спішать звістити своїм читачам про новий «шкандаль», про нове страхіття, про вбивства, насилля, зґвалтування, кров…

 

Який там голод в Африці, який там авторитаризм в Україні…. Кого це ще цікавить?

 

А проблеми чорного континенту цікавлять західного обивателя хіба що в контексті скандалів. Щоб було про що попліткувати за філіжанкою кави чи келішком оковитої або коняку. Адже, як це «мило» говорити про страхіття десь там далеко, Богу дякувати, в нас таке неможливе – ми ж не дикуни; про чергові пікантні подробиці з життя клиру – адже, ці «святенькі» нас бештають, а самі – он що виробляють. А потім подискутувати про політику, економіку, релігію – задоволено відчуваючи себе великим спеціалістом на основі прочитаних в інтернеті заголовків, чи недолугих коментарів під цими ж матеріалами, цінуючи посередній газетярський текст вище від Аристотеля, Есхіла чи Франка… Так стараннями ЗМІ, і на жаль, не лише їхніми, формується сіра маса самовдоволених посередностей. Посередностей, які ні за що не відповідають, але все професійно критикують.

На превеликий жаль, цей менталітет сірої посередності вдирається і в Церкву. Миряни критикують клир, священики – єпископів, єпископи – працівників курії і Папу. І мало хто себе почуває відповідальним за стан речей в Церкві. Адже ж Церква – це щось таке далеке… Папа, кардинали, єпископи, ну, і мій парох. Але ж Церква – це вибраний народ Божий! І серед цього народу Божого лише менше як 1% тих, хто належить до клиру чи церковної адміністрації!

 

Мирянин, який з себе скидає відповідальність за Церкву, уподібнюється до вояка, який відмовляється воювати. Можна і потрібно критикувати церковне життя за різні недоліки, але це можна робити лише тоді, коли і сам приймаєш активну участь у житті Церкви. А критиканство з боку більш подібне до давання порад, як краще витягнути автомобіль на дорогу, заміть того, щоб прискочити на допомогу.

 

Ми всі є Церквою – і Папа, і кардинали, і єпископи, і священики, і монахи, і прості миряни. Ми всі є одним Містичним Тілом Христовим, і якщо якась клітина цього Тіла не живе життям цілого організму, вона є просто паразитом, який безбожно паразитує на Тілі. Не співчуваючи з Церквою, не терплячи через Її проблеми, не живучи разом з Нею, спокійно спостерігаючи напади на Неї, а часто і приймаючи участь у цих нападах, уподібнюємося до сектантів, які відкололися від Неї, уподібнюємося до Її ворогів. Не можемо бути у цьому нейтральними, мусимо чітко визначитися, чи ми є Церквою, чи ми є приходнями в Церкві, які десь в куточку сміються в кулачок з Її проблем. Хто не є Церквою, а лише в Церкві, той сам себе ставить поза вибраний Божий нарід, той сам себе виключає з Її спасительного Тіла.

 

Одним з таких квазікатолицьких паразитуючих явищ в Церкві є залишки так званого «католицького» лібералізму. Богу дякувати, що це явище старіє і відмирає. Ліберальний «католицизм» не в стані породити нічого, крім псевдонаукових чи то псевдотеологічних, чи то пак по-східному – псевдобогословських абракадабр, змішуючи марксизм і християнство, лібертинство і християнство, фемінізм і християнство, і тому подібне. Байдуже, що з чим змішувати. Головне бути «проти». Проти Папи, проти Ватикану, проти догм, проти «закостенілої» моралі, проти «консерваторів», «проти» «фундаменталістів», проти «ортодоксів». Головне – проти!

 

І найцікавіше з усього: ліберал, морочачи вам голову фразами про толерантне відношення до інакодумаючих, впадає майже в містичний шал, якщо ви наважитесь толерантно просто натякнути про можливу помилковість його тверджень. А, боронь вас Боже, сказати, що ви з ним не згідні! Тут же ж уся толерантність «католицького» ліберала випаровується, як камфора.

 

«Католицькі» ліберали завжди «воювали» за свободу теологічного пошуку, свободу біблійних студій. Але… За більш, як 70 років свого існування він так і не спромігся вродити, якогось більш менш видатного теолога, чи розробити більш-менш логічну концепцію. І це не дивно. Адже «католицький» лібералізм так і не спромігся зрозуміти суті ні християнства в цілому, ні католицтва зокрема. Бо християнство не є релігійною системою, а особистим живим відношенням з Особами Пресвятої Тройці, особистою відповіддю на Христовий запит: «А ти, що кажеш, хто Я такий?» і всяка спроба трактувати християнство інакше приречена на провал. Католицтво не є чимось інакшим, як вірністю Христові та Його Церкві, яку Він заснував на Петрі. І всяка спроба трактувати католицтво інакше приречена на провал. Тому й омела лібералізму на тілі католицтва виявилась безплідним паразитом, який старіє і відмирає. Відмирає, бо не має кореня. Відмирає, бо не може дати свідчення віри, яке би здатне було підпалити інших. Кого можна запалити пустим розмиванням чітких обрисів?

 

Думаю, що варто зазначити, практичний провал екуменізму як шляху до єдності християн, так само ґрунтується на не розумінні суті католицтва. Некатолицькі християни відмовляються розуміти просту для католиків істину: вірність Христу і Його Церкві є самою суттю католицтва. 

 

ЗМІ полюбляють ігнорувати Церкву і Католицьку Церкву в особливі ший спосіб. Адже Католицька Церква має що запропонувати світові – це, перше за все, спасіння в Христі, але не тільки це. Це і чіткі, добре обґрунтовані моральні принципи, це і реальна, найсправедливіша з реально можливих, соціальна доктрина, це і тисячолітня система освіти і виховання. Звісно, квазіідеологіям нашої епохи, епохи пост-модерни такий конкурент не потрібен. Звідси й ігнорування зі сторони ЗМІ, чи  насмішки і нападки. Звідси утиск католиків навіть у Європі чи США. Звідси небажання діалогу світу з Церквою. Але ж історія неодноразово довела, що побудова суспільства без Бога і Його Церкви веде до катастрофи. І на нас, християнах, а особливо на нас, католиках, лежить величезний тягар відповідальності – спробувати донести цю правду до світу, який знову почав будувати Вавилонську вежу людського щастя без Бога.

 

І ми – Церква – не лише клир, але й в першу чергу миряни,  маємо усвідомити свою відповідальність не лише за світ, але й за власну долю – долю Церкви. Поки миряни не розділять відповідальність з клиром, поки священики не розділять свою відповідальність з єпископатом, Церква не зможе оновитися. Миряни мусять зрозуміти, що їхня заангажованість у церковному житті є необхідною для онови Церкви, сам клир без їхньої активної допомоги мало що може зробити. Відсунувши у бік всякий антиклерикалізм, відкинувши критиканство і згуртувавшись довкола своїх законних пастирів, вибраний народ Божий буде в стані донести світові Радісну Вістку спасіння, виконавши завдання, покладене на нього Христом.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський