Пропонуємо до вашої уваги роздуми видатного католицького богослова Карла Ранера на свято Богоявлення, опубліковані в збірці «Літургійний рік» в 1953 році.

Останніми днями ми пишно відсвяткували Різдво – ми самі або, у всякому разі, інші. Ми раділи -- ах, не завжди легко бути в святковому настрої, тому ми принаймні були спокійні і задумливі, або навіть злегка сумні. Проте всі ми відчували щось менш буденне і банальне, ми були трохи піднесені і сприйнятливіші до речей, які перевершують повсякденну прозаїчність. Адже в ці дні наше серце стало серцем дитини, серцем одного-єдиного Немовляти.

В кінці свят в календарі відзначається свято Богоявлення. Це також Різдвяне свято, яке в четвертому столітті християнської ери Західна Церква перейняла в Східної. Воно було розміщене поряд з Різдвом, що святкується 25 грудня.

Це – свято об’явлення, одкровення Спасителя і Відкупителя людей, причому не лише Його народу, але і «всіх народів», язичників, людства в його цілому. Воно проголошує, що нам об'явилася прихильність і людськість нашого Бога і Спасителя Ісуса Христа. В цю урочистість нам об’явлено, що Бог тут, з нами, наразі тихо і приховано, наразі як втаєна весна, спокійна і впевнена в своїй перемозі. Він ще неначе знаходиться в маленькій насінині, схованій під зимовим ґрунтом, але яка вже отримала перемогу над мороком і холоднечею. Це свято сповіщає нам: «Бог тут, Він став людиною, увійшов до бідності і тісноти нашого життя». Він став одним з нас, і тепер більше не може бути жодного сумніву в тому, яким є результат драми людства, що розвернулася на історичній сцені. Він дарував нам переконання – або благословенну віру, – що ця трагедія, що здається абсурдною імпровізацією, просочена кров'ю і сльозами, насправді йде до божественної мети з тих пір, як сам Бог не просто спостерігає за нею як глядач, але бере участь в ній і виголошує вирішальні, безповоротні репліки. Урочистість об’явлення Господа: в ній ми завжди святкуємо Святу Ніч, найяснішу ніч посеред наших похмурих днів, ніч, що прийняла маленьке вічне світло, що сяє в нашій пітьмі.

Та все ж в цьому «другому святі Різдва» є нова риса, яка була не так помітна в першому. Не лише Бог прийшов до нас, але через цей божественний жест і люди починають рухатись, самі вирушають до Того, Хто прийшов до них. Це свято, «велике свято», як його назвали в середні віки, в Німеччині називають «святом Трьох Царів». І як би скупо та антиісторично це не виглядало з богословської точки зору – адже об'єктом святкування не є ні Волхви, що прийшли зі сходу до Різдвяних ясел, ні тим більше царі, і взагалі невідомо, чи було їх троє -- все ж фраза «Три царі» вказує на важливий аспект таємниці, що прославляється: через безліч помилок перші люди відправилися на старанні пошуки Немовляти, їх Спасителя, блукаючи і мандруючи. Таким чином, цього дня святкуються благословенні мандри людини у пошуках Бога, в паломництві всього життя. Людини, яка знаходить Господа тому, що йде Його шукати.

Насправді, коли ми читаємо перші рядки другої глави Євангелія від Матея, ми читаємо нашу власну історію, історію нашого вічного паломництва. У них розповідається про Волхвів, що прийшли з далекого Вавилону. Вони йдуть слідом за зіркою і, пройшовши шлях через пустелю, щасливо досягають мети, наполегливо запитуючи серед байдужої холоднечі і політичних розрахунків, поки не знаходять Немовляти і не поклоняються Цареві і Спасителеві.

Ми помічаємо нашу історію, або, швидше, вона має бути такою. То хіба не всі ми є мандрівниками, людьми, що не мають постійного притулку, навіть в тих випадках, коли насправді нам не треба покидати батьківщину? Як швидко біжить час, як швидко минають дні, як вірно те, що ми постійно чимось стаємо і проходимо повз щось: ми почали з якогось місця і з якогось моменту, і ось ми вже в дорозі, ми завжди йдемо вперед і ніколи не повертаємося на попереднє місце. Цей шлях проходить через дитинство, через палку юність, через зрілість, через небагато свят і багато буднів, через висоти і приниження, через чистоту і гріх, через любов і ілюзію: все далі й далі, без зупинки, зі сходу життя на захід смерті. І настільки безперервний, настільки невичерпний цей рух, що часто ми його навіть не помічаємо, нам здається, що ми стоїмо на місці, тому що в ногу з нами рухається все, що нас оточує і з чого ми могли б зробити висновок, що наше життя є в русі.

Але куди веде цей шлях? Можливо, з того часу, як ми прийшли в цей світ, ми були лише включені в потік, який все рухається і рухається, а ми не знаємо куди і вимушені підкорятися, обмежитися тим, щоб поводитися порядно і тихо? І нам не дозволено запитувати, куди насправді веде цей потік? Або ж ми насправді шукаємо в нашій подорожі якусь мету, знаючи в глибині серця, що існує якась мета, якою б складною і довгою не була дорога? А можливо, людина – це лише точка в світі, де вона знаходить пекуче знання про свою нікчемність? Наш дух запалюється лише для того, щоб із скорботою дізнатись, що, виникнувши з мороку порожнечі, ми знову попадемо туди? Подібно до зірки, яка запалюється на своїй похмурій траєкторії в повній темноті на одну лише мить, коли проходить через нашу атмосферу? Можливо, ми блукаємо, щоб остаточно заблукати? Можливо, серцю і духу не слід заздалегідь запитувати про закон, що регулює наш шлях, щоб не зжахнутися від німого, відчайдушного «ні» як єдиної відповіді? Або взагалі не потрібно ставити таких питань? Але чи може серце заборонити нам?

Ні, ми прекрасно знаємо: мета наших мандрів називається Богом. Він живе в недосяжній далечині. І шлях до цієї мети може здатися дуже довгим і тяжким. Незбагненно навіть те, що самі ми маємо на увазі, коли говоримо «Бог»: фундамент всякої реальності, море, в яке впадають всі мандруючі струмочки нашої ностальгічної тяги. Безмежна загадка, що включає всі решта загадки і що заважає шукати остаточну розгадку на землі, у сфері знайомого і доказового; безмежність і нескінченність -- і в той же час чиста простота, що вбирає в себе реальність, істину, світло, життя і любов. Величезний потік всього творіння через всі часи, через всяку зміну і подію спрямовується до Нього.

Отже, Волхви відправилися в дорогу. Їх серце направлене до Бога, тоді як ноги прямують до Вифлеєму. Вони шукали Його, а Він привів їх туди, де вони Його шукали. Це вони прагнуть Спасителя, будучи голодними і спраглими правди, вважаючи, що людина не повинна нехтувати жодним кроком, оскільки Бог робить тисячу кроків назустріч людині. Вони шукають Його, Який є спасінням, на небесах і в серці, в безмовності і поряд з людьми, навіть серед євреїв і в їх Священному Писанні. Вони бачать самотню зірку, що зійшла на небі. А Він, в Своїй благословенній поблажливості, робить так, що навіть їх астрологія, якою б безумною вона не була, допомогла хоч би цього разу: адже їх серце не знало нічого кращого. І воно повинно було затрепетати, коли теорія, що походить із загадкової звістки про очікування єврейського спасіння і з їх астрології, тепер несподівано стала на практиці абсолютно конкретною подорожжю. Напевно, вони навіть боялися свого палаючого серця, можливо, для них було б набагато зручніше не сприймати серйозно настільки нереальну, непрактичну річ. Але у них було сильне серце і велика зухвалість: вони послухалися і вирушили в дорогу.

Але раптом, як тільки вони залишили позаду батьківщину, як тільки наважилися ризикнути, їх серце знайшло легкість. Вони йдуть далі по звивистих стежках, але в очах Божих саме вони є шляхом, що веде до Нього, тому що Його шукають з вірністю. З трепетом і хвилюванням вони віддаляються від того, що для них є близьким і звичним, знаючи, що всі мають змінитися в процесі мандрів, знов і знов вирушати в дорогу на пошуки Вітчизни, яка є чимось більшим, ніж намет для відпочинку під час паломництва. Вони знають, що життя означає преображення і становлення, а досконалість вимагає все нових і нових змін.

Отже, вони йдуть. Дорога довга, ноги втомилися, на серці часто стає тяжко і сухо. Але серце шукачів Бога вистоює, вони самі не знають, звідки безперервно береться їх мужність і сила – адже вони виходять не від них самих, яких ледве вистачає, але все таки вистачає. Дух не устрашається. Вони не дивляться звисока на людей, мимо яких проходять. Вони йдуть поряд з ними і роздумують: Бог покличе і їх, коли Він захоче, але ми не повинні зраджувати світло лише тому, що воно ще не засяяло для інших. Від єрусалимських книжників вони отримують цілий ряд детальних відомостей, а від царя – таємно прораховане завдання. Але у всьому цьому їх вухо чує лише небесне послання, бо серце їх сповнене блага і бажання. Коли вони прибувають на місце і приклоняють коліна, вони роблять те, що робили завжди, ще в часі пошуку і мандрів. Вони приносять невидимому Богові, що став видимим, золото своєї любові, ладан свого благоговіння і миро своїх страждань.

Скеруймо ж і ми після повної пригод дороги серця до Бога! Мчімо до нього! Забудьмо те, що знаходиться позаду нас. Все перебуває в безперервному становленні: як і раніше відкриті всі життєві можливості, адже ми ще можемо знайти Бога. Назустріч загубленій людині поспішає Бог, найдрібніша реальність якого перевершує всі наші найсміливіші ілюзії, Бог – вічна молодість, на землі якого немає місця для втомленої покірливості. Йдімо ж через пустелю! А ти, серце, не лякайся, побачивши цілий потік мандруючого людства, людей, що згорблені під тягарем таємного страждання і йдуть вперед, на перший погляд, безцільно і абсурдно. Не жахайся, адже в кінці засяє світло. Святе Письмо вказує нам, де знайти Спасителя.

Почався новий рік. І в ньому всі шляхи ведуть від Сходу на Захід, крізь безкрайні пустелі життя, до самого кордону з минулим. Але на цьому шляху можна зробити благословенне паломництво до Абсолютного, навпростець до Бога. В дорогу, серце моє, вперед! Адже там сяє зірка. Золото любові, ладан спраги і миро страждань: все, що потрібне, ти несеш з собою.

Джерело: Радіо Ватикан