Серед знакових подій минулого тижня, без сумніву, своєю історичністю і значимістю для долі Церкви в Україні вирізняється відставка Його Блаженства Верховного Архиєпископа Києво-Галицького (Патріярха) кардинала Любомира Гузара.

Людина непересічна, харизматична, вольова, яка вміло провадила Київською Церквою понад десятиліття. Людина, яка вдарила печать в українському релігійному житті принаймні на декілька наступних десятиліть. Рейтинг довіри українського суспільства до особи Патріярха Любомира – 30%, щонайменше в три рази перевищує кількість греко-католиків в Україні. Його Блаженству вдалося перетворити УГКЦ у Східній Україні з Церкви галицької діаспори на Церкву загальноукраїнську. Патріярху Любомирові вдалося також презентувати концепцію об’єднання розділених гілок Київської Церкви, яка хоча і залишається далекою перспективою, одначе може стати серйозним орієнтиром в екуменічних процесах в Україні.

Навіть своїм відходом на емеритуру Його Блаженство зумів привернути увагу всього українського суспільства. Українські ЗМІ наперебій коментують як саму відставку, так і останню прес-конференцію Блаженнішого Любомира Гузара.

Але, на превеликий жаль, певні суттєві моменти прес-конференції якось опинилися поза увагою ЗМІ або набули у їхніх повідомленнях відмінного звучання.

Першим таким моментом є причина відставки Його Блаженства. Не дивлячись на заяву самого Блаженнішого про те, що ще 2001 року, після свого обрання, Його Блаженство повідомив український греко-католицький єпископат про своє рішення у 75 років подати у відставку, українські та російські ЗМІ поспішили відставку Його Блаженства приписати станові його здоров’я. Хоча 2001 року Блаженніший суттєвих порушень здоров’я не мав. Отже, причиною відставки не є стан здоров’я Патріярха Любомира, а його особисте рішення, яке він прийняв ще десять років тому.

Можливо, це залишилось поза увагою ЗМІ тому, що у нашому суспільстві ще не назріла ситуація, коли передача влади відбувається безконфліктно. Коли носій влади не чіпляється за неї усіма силами, а через певну кількість років сам, без будь якого зовнішнього примусу, вирікається цієї влади, передає її у молодші руки. Легше самому собі пояснити такий стан речей хворобою, аніж поглянути іншими очима на цей крок Його Блаженства. Передача влади Його Блаженством є насправді великим педагогічним актом для нашого суспільства, у якому боротьба за владу та за її узурпацію здичавіла і стала нормою щоденної поведінки не лише політиків і людей бізнесу, але й часто простих пересічних громадян. Совєтський дарвіністичний підхід до соціальної поведінки не лише загрожує тим, хто не є не верхівці соціальної піраміди, він просто руйнує українське суспільство, загрожуючи самому його існуванню. У такій ситуації крок Блаженнішого є величезним моральним уроком для усього українського соціуму. Але ЗМІ воліли радше не помітити цього уроку.

Іншим моментом, який повністю зник з повідомлень ЗМІ, є заява Блаженнішого про фактичний терор державних таємних служб проти клиру УГКЦ з метою вербування сексотів у лавах греко-католицького духовенства. Уроку з вибриками працівників СБУ стосовно Ректора Українського Католицького Університету о. Бориса Ґудзяка, здається, нинішня влада не засвоїла. Мабуть, у теперішньої влади немає розуміння того, що таке УГКЦ і як Вона функціонує. Доказом правоти заяв Блаженнішого був недавній візит працівників СБУ до Екзарха Одеського-Кримського Преосвященнішого владики Кир Василя Івасюка. Поява інформації про цей візит на сайті Одесько-Кримського Екзархату УГКЦ, очевидно, була холодним душем для СБУ і мала б для цієї служби стати черговим уроком. Де які з питань, які ставили працівники СБУ і які оприлюднені на сайті Екзархату, можна розцінювати, як спробу втручатися у внутрішні церковні справи УГКЦ. Звісно, ця ситуація, як і саме ігнорування президентом Януковичем навіть факту існування УГКЦ, не може сприяти конструктивному діалогові держави і Церкви. І зрозуміло, що саме відсутність конструктиву з боку держави стоїть на заваді до цього діалогу.

У суспільстві, яке не є вільним, де спецслужби відіграють роль органа, який вершить політичний тиск, для власної ж безпеки інформацію про нелегітимну поведінку цих же ж таки спецслужб краще не помічати. Тому і не є жодним дивовижним фактом, що заяву Блаженнішого про тиск спецслужб на греко-католицьке духовенство, представники ЗМІ практично проігнорували.

І ще одне щодо прес-конференції: бурхливі п’ятихвилинні теплі оплески, якими журналісти прощалися з Блаженнішим. Хоча це вже і належить до емоційних оцінок події, але шкода, що ЗМІ, здебільшого, просто обійшли увагою цей звичайний людський вчинок українських журналістів. Думаю, що власне цими оплесками українські журналісти виразили якраз те, що вони реально думають і відчувають до особи Блаженнішого, а тепер вже – Верховного Архиєпископа-емерита кардинала Любомира Гузара.

о. Орест-Дмитро Вільчинський