//

Коли повернемося до Бога, ми будемо мати благословення

- У Неділю розслабленого у нашій Церкві кожного року відзначається День хворого. З цієї нагоди маємо до Вас, Преосвященний Владико, ряд питань. На початок просимо коротко висловити думку з приводу капеланського душпастириства, розказати про свій досвід у цій сфері.

- У діяльності кожного душпастиря-священика, чи він парох, чи адміністратор, має бути присутнім соціально-пасторальне капеланське служіння. Зокрема хотів би звернути увагу на те, що можемо побачити багато потребуючих людей, опущених, котрі просять допомоги. Між ними є дійсно такі, котрі приходять з потреби, маючи якусь вагому причину, біду. Є також і такі, що займаються симуляцією, стилем їнього життя є жебракування. Пам’ятаю, що колись підійшли до нашого храму люди з проханням допомогти. Я побачив, що це чужі люди, не з нашої парафії. Я їм запропонував, щоб вони спочатку щось зробили біля храму, бо будуємо церкву, а потрібно було скласти цеглу, зробити порядки. Але ці люди з образою відповіли: «що ми тут на Вас ще працювати будемо!?». Це, звичайно, засмутило як мене так і моїх парафіян, бо ми, направду, хотіли допомогти, щоб воно було по-Божому.

 

- Ці люди могли би спричинитися для Божої слави, і їм би це зарахувалося як заслуга і благодать перед Богом.

- Очевидно, що так. Тому тоді я зрозумів, що подібних людей потрібно направляти до їх душпастирів, щоб священики заопікувалися ними в першу чергу духовно, щоб задіювали їх до Божої справи. Можна таких людей залучати до праці на парафії, заохочувати до спільної молитви. Можемо допомагати тим людям, котрих знаємо. Зараз розвелося багато аферистів, котрі підробляють документи, посвідчення. Добрий священик-душпастир знає своїх парафіян, він опікується над їхннім духовним життям, а також він бачить матеріальні потреби кожної людини. На парохіях проживаються люди різного статку і потреб. Можемо побачити сиріт, одиноких осіб старшого віку, діток, яких батьки на заробітках, хворих, неповносправних. Таким ми могли би уділяти більше своєї уваги, більше їм допомагати, більше їх залучувати, щоб можна було з ними більше співпрацювати. Капеланське душпастирство якоюсь мірою є частиною парафіяльного душпастирства. Душпастирський провід якраз полягає в тому, щоб не загубити нікого, щоб послужитися кожному, щоб кожний відчув себе в повноті, в єдності, що він є незабутий.


- В цьогорічному Посланні з нагоди Дня хворого Святіший Отець Венедикт ХVI в дусі енцикліки «Спасенний біль» (Salvifici doloris) присвятився розважанню значення болю і терпіння. Ми би просили Вас, Владико, подати свої міркування по цьому питанню. Ваші думки про біль, терпіння, чому вони є, яка їх причина?

- Напевно, що терпіння і біль є важкою стороною в житті кожної людини. В терпінні були великі мужі, пророки і святі люди святої Церкви. Можна знайти терпіння і в сімейному житті і в духовному, можемо побачити терпіння і хвороби різного роду. Це є те, до чого ми повинні бути готові і коли ми бачимо терпіння, ми би мали пам’ятати, що потрібно підтримки тим, які терплять, старатися принести їм облегшення, навіть подати води чи щось подібне. Коли ми подивимося, наприклад, на конституції монаших чинів, то як багато в них записано про милосердя, про допомогу. Не можна розчаровуватися у терпінні. В кожному терпінні є якийсь хосен. Своє життя потрібно пристосувати і якось постаратися його, направду, прожити позитивно, завжди пам’ятати, що є люди, які ще гірше терплять, можливо мають гірші болячки, більшу тривогу, але вони живуть, борються за життя. Церква ніколи не забуває за хворих і терплячих. У щоденних молитвах, Літургіях постійно молиться за них, щоб їм Всемилостивий Господь допоміг, щоб вони були оздоровлені. За все завжди потрібно дякувати Богові.

 


- Ми зараз живемо у світі, який стає все більш глобалізований. Стає все більш важче утримувати християнські цінності, моральні принципи. Преосвященний Владико, що би Ви порадив лікарям щодо викликів, які ставить перед нами сучасність, теперішня система охорони здоров’я, законодавство з однієї сторони, а з другої – їхнє сумління, їхня віра.


- Я знаю, що лікарі мають працювати згідно правила «не нашкодь», і в кожному випадку не можна зашкодити. Лікарі є покликані працювати для добра людей. Хотів би навести наступний приклад. Недавно ми святкували Пасху і пам’ятаємо ще такі дні, коли ми постили. У Великий четвер у кафедральних соборах кожен єпископ вмивав ноги своїм священнослужителям. Це є знак Господа Спасителя, який вмив ноги своїм апостолам і сказав до них: «Тож коли вмив вам ноги я - Господь і Учитель, - то й ви повинні обмивати ноги один одному» (Йоан 13, 14). І в цьому є дуже велике повчання, щоб десь у такий спосіб ми служили нашим ближнім. Коли ми це будемо пам’ятати, то направду робитимемо це із щирого серця, згідно нашого покликання. З цього будемо мати від Бога благословення, а також шану, повагу і авторитет у людей, які приходять до нас, які слухають нас, наших порад, лікувань і опісля діляться зі своїми ближніми. І тому, ми бачимо, що за одних людей відзиваються з дуже великою шаною, повагою, вони заслуговують той прекрасний авторитет. Серед таких є добрі, богобоязливі професіонали, які не дивиться на те, з чим людина прийшла до них, але зважають перш за все на потреби інших, як би можна їм зарадити, допомогти. В такому розумінні треба служити нашим ближнім. В ближніх маємо бачити Самого Нашого Спасителя, який каже: «я був хворий, і ви навідались до мене» (пор. Мт. 25, 36). Тому хочу побажати медикам витривалості у праці, терпеливості. Хотілося би звернутися сімей лікарів. Коли лікар затримується, чи коли змушений як вдень так і вночі перебувати в своєму служінні, в своїй лікарській праці уділятися для хворої людини, то важливо, щоб сім’я не була на перешкоді, але допомагала нести його тягар, це покликання служити хворому.

 


- Мабуть на основі подібного духа служіння, про який Ви, Владико, говорите, будуть вирішуватися складні питання, які ставить перед нами цей час. Господь може допомогти тільки добрим і щирим людям.


- Господь не тільки може допомогти, але і завжди хоче. Ми маємо знамениті приклади, коли лікарі самі звертаються до Господа, коли заохочують хворих до молитви. Знаємо, про таких світил в медицині, як проф. Філатов В., Павлов І. та інших, котрі молилися, щоб отримати силу з неба. Успіх лікаря залежить від його доброго настрою, щоб лікар був спокійний, врівноважений, а це є дар Божий.

 

- Чи можна сказати, що не все вирішує лікарське вміння?

- Коли читаємо Псальми, то говоримо: «Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, - дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1). Треба Божого благословення. Коли буде молитися лікар, його пацієнти, то це буде великою спільною працею, в котрій буде діяти ще один Лікар – Господь наш Ісус Христос.

 

- Є священики, які люблять молитися над хворими, а люди просять їх молитви. Що би Ви міг сказати з цього приводу?

- Духовна особа має мати харизму молитви, бути відповідно до того розположена і присвячена. Ми можемо одних священиків побачити капеланами, які служать при хворих, їм допомагають. Люди залишаються вдячні їм, вони їх пам’ятають, шанують, вони до них постійно звертаються про ту молитву.

 


- Прошу Владики, ми знаємо, що в свій час, коли Церква була у підпіллі, Ви, будучи ще священиком, працювали в пожежній частині. Як це було, розкажіть трішки більше, особливо про Ваш контакт, може навіть капеланський з тими особами.


- Праця в пожежній частині було потрібна, бо як духовній особі можна було мати більше вільного часу для священичого служіння серед вірних у тих атеїстичних часах. В тому часі дуже багато людей зверталися до священиків УГКЦ, які не вели ніяких реєстрацій, служили для добра своїх вірних. Усі були зобов’язані бути працевлаштованими, а також і підпільні священики. Праця в МНС була нелегкою, я б сказав, що ті надзвичайні ситуації, що є сьогодні були і колись. Там мусять працювати люди дуже великої поваги, відданості і служіння ближньому. Наприклад, загорівся будинок, потрібно лізти у вогонь і звідти забрати когось, чи дідуся, чи хвору людину, чи маленьку дитину і в тому наражати себе на небезпеку в кожній хвилині. Пожежник не знає що на нього чекає, там може бути якийсь вибух, прірва. Із свого особистого життя, як тільки я прийшов до тієї праці, до місяця часу загорілася серед ночі у Івано-Франківську квартира. Ми приїхали на місце події, залізли з вулиці. В кухні, коли я зігнувся, побачив на підлозі лежачу людину. Тоді я взяв її і по сходах виніс з того диму. Лікарі надали першу допомогу і забрали в лікарню. Пам’ятаю, що ця людина прожила ще десь тиждень часу і маючи великі опіки, не могла вижити, відійшла до вічності. Крім того, ще було дуже багато випадків, які підтверджують, що ця праця, це служіння є конче потрібне і завжди в нас був такий девіз, що краще попереджати проблему, ніж усувати. З мого служіння в МНС, хочу нагадати про відношення з тими людьми, з якими працював. Будучи священиком, я мусів себе тримати в духовних рамках, не вживав якихось недобрих жартів, сам їх не допускав і старався, щоб інші їх не говорили. За одно старався якось окремо звернути увагу на свята. Інколи по графіку випадала праця на свято, чи на Святий вечір, Пасху, коли інші відпочивають, а ми повинні працювати. Не раз є в людей поговірка, що там пожежники сплять 25 годин на добу. То хотів би сказати з свого досвіду, що краще, щоб вони спали, щоб ми усі були цілі, бо як вони їдуть, то вже, направду, комусь дуже-дуже жарко. Потім стався випадок, коли такі «писаки» із атеїстичного ложа написали статтю про мене, що я є уніат, бандерівець і багато іншого. І коли я прийшов до праці, а та стаття вийшла в обласній газеті, працівники, які зі мною працювали кажуть: «а тепер ми знаємо, що ти священик, тут є написано».

 

Чи помінялося відношення до Вас із сторони співпрацівників, коли вони дізналися, що Ви дійсно є священиком?

- Воно завжди було дуже гарне, добре. Наприклад, я працював на залізниці на пожежному поїзді, то мій начальник, котрий був керівником поїзда, опісля був у мене старшим братом у Церкві. Інший мій керівник просив, щоб я його хоронив. Була сталася така ситуація, що він важко захворів, мав рак легень. І він питається родини: «чому не прийшов до мене Володимир, нехай прийде, я хочу з ним поговорити». А йому кажуть, що мене немає, бо на той час я був у Римі. Він чекав у тих муках ще декілька днів поки я приїхав, щоб його посповідав і запричащав. Щойно, коли це так сталося, він спокійно помер. Ось такі два приклади відношення із співпрацівниками, з якими я запізнався. Це люди гарні, і ще багато я таких знав, що вони є добрі, з багатьма я зустрічався, багато вже відійшли до вічності, бо я тоді між них був наймолодший. Праця на пожежному поїзді була для мене доброю тим, що колектив часто ішов мені назустріч, сприяв в тому, щоб я відлучався з праці на довший час. За цей тиждень я міг відвідати своїх вірних. Таке було служіння у ті часи.

 

- Владико, Ви слушно зауважив, що ніж усувати проблеми, краще їх попереджати. Як головний служитель нашої єпархії, як Архієрей, на що Ви зараз звертаєте увагу, які є духовні проблеми, над якими у цей момент особливо потрібно працювати і як можливо з них виходити?

- Коли ми кажемо, що десь маленька частина населення України має достаток, а десь більшість живе поза межами нормального життя, то в тому розумінні якраз потрібно змінювати цю ситуацію цілковито, бо з цього маємо тоді дуже багато великих проблем. В нас би тоді напевно менше було хворих, різних нещасних випадків, можна було би багато речей попередити, щоби батьки були біля своїх дітей, щоби ми були всі близько до храму, щоб дякували Богові за Його ласку, за добрих людей, молилися за свої родини. Ми всі розуміємо, що потрібно нам усім очиститися. Поки не будемо очищені – воно нічого не зміниться. Ми бачимо всезагальну корупцію, зневажання і пониження законів, встановлення недобрих правил, за якими не можемо розвинути наше суспільство і хотілося би, щоб прислуховувались у тих випадках до Церкви, бо Церква – це є голос Божий. Якщо ми цього голосу Божого не хочемо чути, то ми тоді будемо блукати як той блудний син, поки повернемося до Батька, до Божих законів. Потрібно, направду, щоб любов була між духовенством, між вірними, різними конфесіями, адже ми служимо одному Богу. Господь сказав любити один одного і дуже багато різних прикладів наводив у тому. Людина є створена Богом найсовершеннішою, але все одно є немічною, яка без помочі Божої не зможе нічого вдіяти, і коли ближче повернемося до Бога, ми будемо мати благословення. Мені здається, ті часи безбожницького атеїзму, в які ніхто не вірив, розчарували ціле суспільство, як верхи так і низи, всі над тим насміхалися, або десь воно було таке паперове, а в душі всі мали інше. Ми могли тому бачити чому комуністичне суспільство завалилося, бо його не будував Бог. Це має стати уроком для сьогодення, бо якщо ми не повернемося до Божої моралі, то ми ще довго блукатимемо в темряві і не матимемо ніякого розвитку. Думаю, нам над цим потрібно всім працювати, щоб змінити українську людину, погляд людини, людини-християнина, людини у відношенні до Бога. Тому, коли ми це зрозуміємо, тоді ми побачимо, що не робитимуться в лікарнях аборти, ми побачимо тюрми, в яких буде менше людей, бо вони житимуть християнськими законами, а значить вони би там не мали бути. Ми тоді побачимо справедливість в наших навчальних закладах, бо розуміємо, що, на жаль, в даному часі оцінка студента залежить не від його знань, але від чогось іншого, подібно місце праці, чи праця при владі. І в тому служінні хотілося, щоб десь ми всі працювали ближче, разом, спільно для того, хто є українець. Україна є більше одного тисячоліття християнською державою і якщо у нас буде життя за Божими законами, то обов’язково усе приходитиме до порядку. І хочу побажати служіння нам усім, цього соціального, служіння капеланства, щоб ми всі почували себе капеланами для наших ближніх, і коли побачимо потребуючу людину, ми їй радо допомагали.


Розмову вів прот. Василь Рак

Джерело: www.if-eparchia.org.ua