Минулого тижня, виступаючи на жалобних заходах, пов’язаних з убивством єпископа Луїджі Падовезе в Туреччині, кардинал Жан Луї Торан чітко описав ситуацію християнства і християн у теперішньому світі: «Ми не повинні себе обманювати. З християнством завжди боролися, бо Христос «заважає», – наголосив він. Кардинал також додав, що християнські цінності та євангелізація «протирічать» переважаючій секулярній ментальності в багатьох частинах світу. Християни «не повинні миритися з цими умовами» переслідування, «оскільки вони є для нас нагодою давати свідчення». І це є незаперечною істиною.

Христос заважає теперішньому людству жити так, як воно собі хоче. І кожен християнин, який направду прагне утіловити у своєму житті заповіді любові, заповіді Христа, і тим самим стає живою іконою Христа, заважає цьому світу жити у гріхах зі «спокійною» совістю. Бо такий християнин є свідченням цьому світові, свідченням того, що світ, відкинувши Бога і Його волю, опинився на території зла. Такий християнин є свідченням того, що всі спроби людства вибратися з цієї території без Христа, приречені на провал. Тому і світ відчуває себе, свої переконання загроженими, а те відчуття загроженості породжує ненависть. Нічим, крім ненависті, ірраціональної, руйнівної, не можливо пояснити те, що християни стали найбільше переслідуваною релігійною групою. Бо християни заважають цьому світові. Світ би значно вільніше почував себе посеред своїх беззаконь, якби не існувало християн. Як колись натовп у Римській Імперії ревів: «Геть християн», так не перестає ревти теперішній всесвітній натовп: «Геть християн, геть християнство».

Цими днями Високопреосвященний Архиєпископ Краківський кардинал Станіслав Джівіш, який довший час був особистим секретарем Папи Івана Павла ІІ, передав Краківському культурному центру закривавлену реверенду покійного Папи. Реверенду, яка була на Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ у момент атентату на нього на площі св. Петра в Римі. Здавалося, кому ж міг заважати благий святий Папа, який своїм серцем прагнув обійняти увесь світ? Кому міг заважати той, хто з усіх сил старався дати цьому світу свідчення Євангелія, щоб зробити світ кращим? Яка безумна, ірраціональна, сповнена ненависті сила керувала рукою турецького терориста? Як то і тепер абсолютно ірраціональна сила штовхає певну частину людей ненавидіти цього святого?

Минулотижневе звернення Адміністратора УГКЦ Високопреосвященного владики Архиєпископа Ігоря Возняка привідкриває нам завісу до відповіді на це питання: «Святіший Отець Іван Павло II, як ніхто інший, багато зробив для легалізації нашої Церкви в тоталітарному СРСР, що стало підвалиною її вільного розвитку в Україні. Його голос ніколи не втомлювався протестувати проти утисків християн, а особливо тих, які перебували за залізною завісою комуністичного блоку. Його батьківське серце не переставало битися в такт із серцями мільйонів переслідуваних християн, з мільйонами потребуючих, – у такт із цілим християнським світом. Його тверда первосвятительська постава відгукнулася у серцях сотень тисяч гданських суднобудівників, тоді ще комуністичної Польщі, та надихнула їх і увесь польський народ на розвиток руху «Солідарність» – цієї першої ластівки звільнення поневолених народів від комуністичної тиранії. Цього йому до сьогодні ніяк не можуть пробачити ані тодішні приспішники комуністичної влади, ані теперішні старателі відновлення «тюрми народів», замаскованої під різними новітніми назвами.»

Власне тим, хто пропихає сьогодні псевдохристиянську ідею «Русского міра», якраз найбільше заважає постать Івана Павла ІІ. Заважає духовним нащадкам людожерської комуністичної ідеології. Іван Павло ІІ заважав і заважає ідейним нащадкам Сталіна, який, коментуючи діяльність московського царя Івана Грозного, казав: «Іван добре робив, що винищував противників. Але він не зробив справи до кінця – йому Бог заважав». Отож Сталін «укинув» Бога, щоб Він йому не заважав вигублювати мільйони, і докладав усіх зусиль, що знищити все, що було пов’язане з християнством. І цими днями сповнилося 65 років від того дня, коли цей кат народів спробував знищити УГКЦ. Власне його духовним синам і спадкоємцям заважає світлий образ Івана Павла ІІ як при житті цього святого Папи, так і по його смерті. Тому їм треба було знищити його не лише фізично, і тут комуністична машина зазнала поразки – Бог завадив. Тому і нині, після смерті Івана Павла ІІ, вони хочуть втоптати його ім’я світле в болото. Звідси й істерика у певних колах православного московського світу довкола екуменічних старань покійного Папи, звідси й істерика псевдохристиянської догналівської секти. І не тільки Іван Павло ІІ заважає нащадкам комуністичних тиранів, і не лише в Європі.

Цими днями комуністичний уряд Лаосу докладає усіх зусиль, щоб змусити лаоських християн відректися Христа. Для лаоських комуністів і поган мало вигнати християн в джунглі, потрібно ще й заморити їх голодом. Бо ті заважають будувати «рай» за колючим дротом.

Заважають християни і прихильникам ісламу, бо самим своїм існуванням ставлять під сумнів богонатхненність Мухамедового «одкровення». Іслам фактично виник, як заперечення юдаїзму і християнства. І кожне заперечення цього заперечення викликає вибух ненависті у фанатичних прихильників Мухамедового вчення, бо підтверджує те, що вони на рівні підсвідомості відчувають – «одкровення» Мухамеда ложне. Тому і ллється християнська кров від Каїру до Бангладешу. Тому і докладається усіх зусиль, щоб винищити християн на теренах, які контролює іслам. І свідченням цього є заява католицького мелхітського Патріярха Григорія ІІІ, що християнське населення арабських країн зопинилося на межі зникнення. Християни заважають мусульманам. Адже християни навіть своєю смертю, як покійний пакистанський міністр Шахбаз Бхатті, про беатифікацію якого просять пакистанські католики, свідчать про вищість Христової любові над ісламським мечем.

Вірність християн Завітові Христової Любові є основною запорукою успіху християнства у цьому світі. Але, на превеликий жаль, християни в європейських та американських країнах часто забувають, що вони християни. Тому й доводиться єпископатові час від часу нагадувати католикам, що вони католики. Минулотижневі заяви американських єпископів і хорватського кардинала лише свідчать про реальність цієї ситуації. Християнство у західних країнах перетворюється на віросповідний ідентифікаційний номер.

Ось так німці з гордістю повідомили, що у німецькому парламенті більшість становлять католики. А в уряді – протестанти. Мила картина… Німеччина – християнська країна з християнською владою. Але і тут виникає запитання щодо якості цього християнства. Чи зробила хоч щось німецька влада для захисту переслідуваних християн у світі? Чи відповідає німецьке законодавство нормам християнської моралі? Звісно, не потрібно довго досліджувати ці питання, щоб однозначно на них дати негативну відповідь. Таке християнство, яке демонструє німецька влада, і є властиво номінальним християнством, яке з правдивим християнство має мало що спільного.

Як і в мусульманському чи поганському, чи комуністичному світі християни в Європі та Америці стають реально рідкісним видом. Щоразу меншою є ймовірність на вулицях європейських чи американських міст зустріти правдивого християнина. Швидше зустрінете масу тих, хто ще в силу звички, традиції чи цивілізаційної ідентифікації декларує себе християнином.

Проблему євро-американського християнства чітко підмітив Високопреосвящений Денверський Архиєпископ Чарльз Чапут:«Багато сучасних християн звели свою віру до зручної «форми язичництва», багато християн замінили Бога Завіту мертвим ідолом, який потребує жертв, але не живого спілкування. Номінальні християни перетворили собі християнство, на культ, який не вимагає від них життя згідно з волею Божою. Культ, який насправді є диявольською карикатурою на християнство. І вихід з цієї ситуації не полягає у заявах єпископату чи формальних церковних акціях, а в живому свідченні віри, в живому свідченні Христа. Молодь не є втраченою для християнства, як каже Денверський Архиєпископ: «Більшість молодих людей, яких я зустрічаю, є спраглими мужності, впевненості, відваги і віри». І цим потрібно скористатися. Але молодь потребує живого прикладу, живого свідчення віри, яке власне її притягувало до Івана Павла ІІ. Бо він, як ніхто інший, вмів запалити молодь любов’ю до Христа. Він добре розумів, що молодь потребує високих ідеалів і що найвищим ідеалом є наслідування Христа. І власне тому Іван Павло ІІ полюбляв говорити: «Теперішній світ не потребує великої кількості вчителів, а потребує великої кількості свідків». Свідчення на користь Христа та Його Церкви, свідчення Любові, не може бути лише на словах, тут потрібні й діла. І це є поштовхом кожному християнинові зробити переоцінку свого життя, а особливо тепер, в часі Великого Посту.

о. Орест-Дмитро Вільчинський