«Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно ...» Так відбувається за законом, який зобов'язував місцеві адміністрації завершити повернення в 1992–93 роках. Але за 20 років віз і нині там. Кожен чиновник розпоряджається церковним майном на свій розсуд. У процес втягнулися політики. А сьогодні складається враження, що українська влада за прикладом Кремля не проти відновити «стосунки» держави з церквою.

У Севастополі 13 вересня відкрилася міжнародна конференція археологів. Вона проходила під девізом «Херсонес – місто святого Климента» і була приурочена до 1910-тої річниці смерті святого (четвертого Папу Римського Климента імператор Троян вигнав до Херсонесу, де його і стратили).

Нині Херсонес, звичайно, вже не місто, а Національний археологічний заповідник, розташований на території Гагарінського району Севастополя. У списку культурної спадщини ЮНЕСКО заповідник поки що не включений, але цього року, нарешті, з'явився реальний шанс туди потрапити. Залишилось розв’язати лише кілька питань. Одне з них – чи доречний на території заповідника діючий православний храм, в чому Комітет Всесвітньої спадщини сильно сумнівається. Конференція за участю відомих вчених з шести європейських країн могла б допомогти впровадити у свідомість міжнародної наукової громадськості думку про унікальну цінність Херсонесу не тільки для істориків, а й для християн усього світу. Святого Климента вшановують і католики, і православні. Херсонес міг би стати тією точкою на нашій грішній землі, де «народи, чвари забуваючи, у велику родину з'єднаються». Про це з натхненням говорили і учасники конференції, і її високі гості – митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар та голова Севастопольської держадміністрації Володимир Яцуба.

Цього ж дня і практично в той самий час у сусідньому, Ленінському, районі мав не менш натхненну промову перед колегами-депутатами член фракції «Комуністи Севастополя» Артем Мальцев. Відбувалося повторне обговорення питання про повернення місцевій католицькій громаді храму св. Климента. Храм побудували на кошти вірних 1911 р., тобто рівно сто років тому, – теж ювілей, і знову пов'язаний з пам'яттю святого Климента. Тільки в кіно буває, щоб все так збіглося.

Про що ж говорив депутат Мальцев? Боюся, ви мені не повірите. Тому дозволю собі цитату з нотатки кореспондента «Нового Севастополя» Олександра Пархоменка.

– У період «холодної війни» Ватикан був натхненником гонки озброєнь та боротьби з Радянським Союзом і, зокрема, з православ'ям (підкреслено автором – С.Ф.). З розпадом СРСР, у незалежній Україні почався поступовий тиск Ватикану і Католицької Церкви, щоб витіснити православ'я (...) На якій підставі місто має робити нечисельній громаді такі подарунки? Католицизм завжди був зброєю проти православ'я. Нагадаю, що близько 80% мешканців міста-героя охрещені у православній церкві, – звернувся Артем Мальцев до депутатів (...) На завершення свого виступу Артем Мальцев нагадав, що під час війни храм зруйновали саме католики – війська Німеччини, Італії і Румунії.

– Обвішані хрестами, вони несли католицизм на наші землі, лили кров. Це треба пам'ятати, – підбив підсумки депутат-комуніст (...).

Нагадаємо, на першому розгляді спірного питання щодо костелу-кінотеатру на попередній сесії Артем Мальцев заявив: «Севастополь завжди був і залишається православним! Вважаю, що всі православні та хрещені депутати голосувати за це питання не повинні».

Православних і хрещених депутатів у севастопольській міськраді, як виявилося, більшість, і вони дружно проголосували проти повернення храму католикам.

І ніхто, абсолютно ніхто з них не заступився за Церкву Православну, не згадав про її новомучеників, які залишилися лежати в розстрільних ямах поруч з католиками і протестантами, саме тому, що не були вони органічною частиною безбожного режиму, як це виглядає депутату Мальцеву. Ніхто не сказав, що православ'я забороняє лжесвідчити, бажати чужого і сіяти ворожнечу, і що непристойно творити все це від його імені.

Але ж і церква в особі хоча б того ж митрополита Лазаря від депутатів не дистанціювалася ...

Вважається, що стан дежавю людина переживає вкрай рідко. Але воно не покидало мене весь час, поки я готувала цю статтю. З тією лише різницею, що я чітко пам'ятала всі деталі колись пережитого. Так, все це було, було багато разів за моєї пам'яті. Вперше – у Вінниці 1990 року, де мені вперше відкрився непривабливий комплекс проблем співіснування церков і держави, який Російська Імперія і СРСР залишили у спадок Україна.

Як тоді говорили, лист покликало в дорогу. Точніше – сигнал лиха, який відчайдушно посилали інтелігенти Вінниці.

Активісти недавно зареєстрованого православного приходу забарикадувалися всередині органного залу (колишнього храму), і вже кілька днів нікого туди не впускали.

– Там же орган! – Майже ридав заввідділом культури. – А він, як дитина, йому особливий температурний режим потрібен ... Там фрески 18 століття, в більшості своїй тільки законсервовані.

Далі йде розповідь про те, як усім світом – буквально! – Реставрували будинок, як шукали гроші на покупку органу.

– Ну от, чесно скажу, як на духу. Років п'ять усі культурні установи області отримували гроші тільки на найнагальніші потреби. Все було – і суботники-недільники, і студентські будзагони. Орган був нашою загальною мрією. І знаєте, воно того варте! Я вам не буду хвалитися тим, які знамениті органісти приїжджали до нашого міста. Я вам іншим похвалюся. У нас хлопці пропонували дівчатам руку і серце в органному залі. Традиція така сама собою виникла. Розумієте, це для всіх нас була не просто концертна точка ...

Одне із сумних відкриттів тих років: воцерковленість не завжди йде поряд з елементарною культурою. Благородний порив – «Храми вірним», – може стати цунамі, що розносять на друзки і без того хитку будівлю культури. На тротуар летіли дорогі органи, рідкісні музейні колекції, книги по крихтах зібраних бібліотек. Захищати від законних власників доводилося і самі церкви. Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, зовсім не обов'язково напружувати пам'ять, згадуючи скандали 20-річної давності. Досить подивитися на пластикові вікна і пофарбовані веселенькою блакитненькою фарбою входи в древні храми Криму. А зовсім недавно на Рівненщині безповоротно зникла церква 1781 року – унікальний зразок народного дерев'яного мистецтва. Реставрувати її за всіма правилами із залученням фахівців новим господарям видалося дорого, тому вирішили оновити самі ...

Наступний урок, отриманий мною у Вінниці, почався зі знайомства з архівними документами. Виявилося, храм побудували домініканці на земельній ділянці, яку вони, в свою чергу, викупили у єзуїтів. Після польського повстання 1830 року після репресивних заходів тисячі католицьких храмів були передані православній церкві. Серед них і домініканський катедральний собор у Вінниці. І з якого погляду в історії слід відновлювати історичну справедливість?

Питання це вже тоді набувало загрозливої гостроти у зв'язку з храмами ліквідованої у 1946 році Греко-Католицької Церкви, багато з яких були передані Церкві Православній. Але у Вінниці, пам'ятається, будучи на той момент абсолютним чайником, я в простоті душевній запитала:

– А католики не претендували на цей храм?

– Ах, якби! Скільки разів ми це пропонували, – віддати органний зал католикам. Орган був би в надійних руках, концерти проводили б спільно, як у багатьох країнах Європи. А ту будівлю, яку нещодавно передали католикам, – теж колишній храм – віддати православним. Так, там роботи більше, вона в поганому стані. Але ж і орган сам по собі дуже недешево коштує, навіть якщо все тільки на гроші міряти. А тепер куди його? У нас на сьогоднішній день немає приміщення навіть для тимчасового його зберігання! ..

Завершив мої прискорені курси церковних проблем приїзд до Вінниці єпископа Автокефальної Української Церкви. До ситуації з храмом це не мало ніякого відношення. Але я бачила натовпи міщан, які зустрічали свого єпископа з тією ж шанобливою радістю, з якою ви чи я зустрічали б свого. Через рік і вони, і католики, що радісно піднімали з руїн свій храм, і невоцерковлена інтелігенція стануть громадянами незалежної України, однієї на всіх – різних і рівних. І новонароджена держава повинна буде зробити так, щоб їх суперечки, які, зрозуміло, не припиняться, не ображали гідності різних і не порушували права рівних.

Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятий у квітні 1991 р. з внесеними до нього у 1993 р. поправками в цілому і сьогодні забезпечує свободу віросповідань. Але ось стаття 17 у ньому спочатку пробуксовувала. У ній йдеться: «Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебували, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим».

Так, за законом, або за рішенням вищезгаданих адміністрацій? На що, як мінімум, вони повинні спиратися, приймаючи свої рішення? Як помирити кількох претендентів на один і той же храм? Що робити з майном єдиної до революції, але потім розділеної на кілька частин православної церкви? Куди подіти організації, розташовані в колишніх храмах? Адже хоч суму подорожню їм треба видати перед тим, як відправити на всі чотири сторони. Хто за цю суму має сплачувати? І так далі, і так далі, і так далі...

Від відповідей на ці питання законодавці самоусунулися, тим самим широко відкривши двері корупції та можливості маніпулювати церквами.

4 березня 1992 був виданий Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна». У ньому Місцевим адміністраціям було доручено «протягом 1992–1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель». Слідом за ним потягнулася струнка шеренга указів і розпоряджень, настільки ж нездійсненних за визначенням.

У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і, що з цього випливає, прийняла на себе ряд зобов'язань. Зокрема, пообіцяла, що «буде встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності».

Не стану втомлювати читача докладною розповіддю про те, скільки разів відтоді Парламентська Асамблея Ради Європи скеровувала свої рекомендації, закликаючи українське керівництво виробити, нарешті, чіткі правила повернення церковного майна. Обмежуся констатацією факту: віз і нині там. Проблема повернення кожного окремого храму протягом 20 років вирішується ad hoc, як елегантно висловилася ПАРЄ у своїх рекомендаціях від 2005 р. А якщо просто, то кожен окремо взятий чиновник передає кожен окремо взятий храм тому, хто йому на даний момент більше подобається. Десь летять на тротуар безцінні музейні експонати, тому що вірні не можуть чекати, а десь, як у Дніпропетровську, такі ж вірні роками чекають, коли з їх храму виселить казино.

Перед законом, звичайно, як і раніше всі рівні – і релігії, і громадяни, незалежно від їх конфесійної приналежності. Але закон в шафі стоїть. А на практиці за останні 20 років хтось, приростаючи отриманим майном, став значно рівніший, а хтось до загальної рівності так і не доріс.

Згідно зі статистикою, в Севастополі за станом на 1 січня нинішнього року релігійні громади використовують для своїх цілей 74 будівлі. Не так вже й погано для неповної сотні зареєстрованих в регіоні релігійних організацій. Однак більшість з них вірні просто орендують, і це так звані пристосовані приміщення. Лише 18 будинків передані вірним у власність та шість у безкоштовне користування; ще 6 побудовані від 1992 до 2010 рр.

Є в місті мечеть (за підрахунками Центру імені Разумкова, 47 відсотків від загального кількості вірних Криму становлять мусульмани). Схоже, в найближчому майбутньому буде синагога, правда, поки не ясно, коли саме. Для довідки: до революції в Севастополі існували Головна Хоральна синагога, Солдатська синагога, молитовний будинок єврейської Кримської громади, тобто кримчацька синагога і молитовний будинок Ю. М. Файнберга. Ще в Севастополі є 11 православних храмів і два чоловічих православних монастиря.

В Україні православних церков багато. Російська православна старообрядницька Церква, Російська православна закордонна Церква, Російська істинно-православна Церква, Українська Автокефальна Православна Церква, ну і звичайно, дві Українські Православні Церкви – Київського Патріархату та Московського Патріархату – рівні перед законом, що б не говорили один про одного їх єрархи. Але, думаю, немає потреби уточнювати, якому з них належать севастопольські храми. Коли минулого року Київський Патріархат попросив виділити ділянку землі під будівництво монастиря, їм відмовили, аргументувавши своє рішення тим, що «Патріарх Московський і всієї Русі Кирил під час візиту до Києва не став зустрічатися з підданим анатемі «київським патріархом» (так у тексті – С.Ф.) Філаретом»(цитується за виданням «Новий Регіон»).

Повернення храму св. Климента не створює тих складних проблем, які найчастіше супроводжують церковної реституції. Там немає ні дорогого органу, ні рідкісних музейних колекцій. Там немає архіву Чорноморського флоту, який мусульманській громаді Севастополя довелося виселяти зі своєї мечеті, використовуючи всі легальні методи впливу, в тому числі і досить жорсткі. Там немає чортової дюжини дрібних приватних фірм, які до цього дня не вдається виселити з будинку кенаси, побудованого в 1908 р. на кошти караїмів. Там взагалі нічого немає. Нікого і нічого. Будівля давно в аварійному стані та пустує. Діючи суворо за законом, севастопольська влада не тільки не обмежила б нічиїх інтересів, а й виконала б волю своїх виборців, оскільки багато севастопольців хотіли б, щоб в порожньому будинку знову був храм.

На початку липня члени парафії св. Климента почали збір підписів прихильників законної реституції. Вони встановили поруч зі своїм храмом інформаційний намет, де можна було ознайомитися з копіями архівних документів і фотографій, дізнатися про історію храму, ну і при бажанні залишити підпис. З намету вони практично не виходили, в людський потік не заходили, ніяких інших місць збору підписів не було. Скільки їх можна зібрати таким чином? Небагато, – посміхнуться знавці. Але за неповний місяць було зібрано 10 263 підписів. Погодьтеся, вражаючий результат. Подальше проведення акції загрожувало виникненням багатьох питань. І католиків «дуже попросили» (так мені розповідали) припинити акцію. Вони поступилися. Але питання залишилися.

По-перше, чи дійсно такі войовничі та нетерпимі майже поголовно хрещені в православ'я севастопольці, як розповідає депутат Мальцев? А по-друге, яким вітром занесло на благодатний кримський ґрунт «православний комунізм» (або «комуністичне православ'я»)?

Те, що в РФ практично завершена реставрація церковно-державних відносин, що існували в Російській Імперії, нікого вже не дивує. Імперія, яке б прізвище не було в її господаря – Романов, Джугашвілі, або якесь ще – не може обійтися без «панівного» віросповідання, яким було православ'я згідно Законів Російської Імперії (інші ділилися на дві категорії – толерантні і переслідувані). Але от чому Україна, поки що самостійна держава, яка не відмовилась остаточно від демократичного шляху розвитку, так активно бере участь у відродженні церковно-державної моделі колишньої імперії?

Передбачаю заперечення: Севастополь і навіть весь Крим, і навіть весь південь країни – це ще не вся Україна. Ніяких «переслідуваних» тут бути не може – українці за природою своєю народ толерантний. До того ж Україна – країна релігійних меншин: тут немає церкви, яка б за своєю чисельністю лідирувала, залишаючи далеко позаду всіх інших. Найбільше число зареєстрованих організацій належать УПЦ (МП) – 34, 9%. Але це всього лише третина, і буквально на п'яти наступають протестанти – 28, 8%. На частку УПЦ-КП припадає 12, 7% зареєстрованих організацій, 10, 7% складають греко-католики, 12, 9% ділять Автокефальна Православна Церква, католики, мусульмани, юдеї і ті, хто віднесений до графи «інші». Всього в Україні зареєстровано 35 184 релігійних організацій 55 (!) Різних віросповідань, і всі спокійно себе почувають, їх прав ніхто не оспорює.

Світлана Філонова, для «ТЕМИ»

За матеріалами khpg.org