Секретар Папської Ради "Справедливість і мир" Маріо Тосо, здається, натякає на нову еру відносин католиків з секуляризованим європейським суспільством. Минулого тижня ватиканський прелат заявив про потребу створити в Італії католицьку партію. «Ніщо не стоїть на перешкоді католикам, щоб сформувати свою власну партію» -  зазначив єпископ Тосо. Єпископ Тосо також звернув увагу на те, що наявність в парламенті політичної партії з християнськими коріннями дозволить захистити такі цінності, як шлюб і сім'я. На його думку, партія могла б  виникнути на основі релігійних та культурних рухів, в порозумінні з Конференцією єпископату Італії. Однак зазначає, що це мусить бути ініціативою мирян, яку священики могли б всього лише підтримати і розвинути. Така заява, очевидно, виражає стурбованість Ватикану всезростаючим і всеохопним секуляризмом у Європі, який, а це ні для кого не є секретом, старається позбавити європейські народи навіть натяку на християнство. Така заява також може вказувати на те, що Церква все більше звертається до внутріцерковних рухів, як до тих, хто захищає позиції Церкви у суспільстві.

Звісно, така позиція ватиканського прелата є певним закликом для католиків до самоорганізації. Добрий досвід Церкви в Ірландії, де Церква спромоглася через внутріцерковні рухи впливати на результати референдуму стосовно Лісабонського договору є позитивним знаком для усього католицького світу. Заява владики Тосо також вказує на те, що католикам необхідно відійти від доктрини аполітичності й активно включитися в політичне життя власних народів.  

У цьому контексті можна вичитувати і заяву Львівського Архиєпископа і митрополита для римо-католиків Високопреосвященного владики Мечислава Мокшицького. Під час проповіді на Ясній Гурі у Ченстохові Архиєпископ Мечислав Мокшицький сказав: «Не брати участі в політиці – означає не жити, тому що кожне публічне висловлювання має політичний вимір. Якщо якась система або група людей хоче заборонити іншим вільне висловлювання того, що вони вважають важливим для свого життя та корисним для суспільного, таку поведінку ми називаємо тоталітаризмом». Новий секуляризований тоталітаризм не пощадив ні таких відданих Католицькій Церкві народів, як поляки та хорвати. Уряди та парламенти цих країн часто або не реагують на антикатолицькі вибрики лібералів, або  й самі виносять рішення, які викликають у католиків, громадян цих країн, конфлікт з такими антикатолицькими рішеннями.

Але, якщо церква на Заході має на що опертися, тобто внутріцерковні рухи там не є штучним витвором кабінетних теологів і нормально розвинуті, то наша українська дійсність не має такого явища. Внутріцерковні рухи у нас або повністю відсутні, або зредуковані до маргінальних групок, які жевріють на узбіччі церковного життя, часто борючись за своє право бути в Церкві. При чому, ситуація як в УГКЦ, та і в РКЦ у цій царині є практично ідентичною.

В той же ж час Україна не є якимось заповідником, в якому можна спокійно жити, не очікуючи наступу секуляризму. Україна уже показала себе зовсім неімунною на хвороби Заходу. Що більше, повна відсутність цього імунітету призводить у нас до галопуючого просування секуляризму у всіх галузях народного життя. Наступ секуляризму в Україні є невідворотнім, а посилений більш як сімдесятилітнім пануванням атеїстичного режиму, цей наступ загрожує перетворитися у катастрофічну секуляризацію і дехристиянізацію українського суспільства. І що найгірше, усе це при майже повній відсутності антитіл до цього – внутріцерковних рухів і ангажованого мирянства.

Для Католицької Церкви в Україні присутність чи відсутність внутріцерковних рухів може уже найближчим часом стати питанням життя чи смерті.  Не потрібно бути великим спеціалістом, щоб зауважити, що однією з причин виникнення сект в Україні є відсутність мережі добре розвинутих, здорових католицьких спільнот, у яких би активні миряни змогли знайти своє відповідне місце у Містичному Тілі Христовому.

Захід уже перейшов через хвороби поверхневого ангажування мирян у церковному житті. Футбольні турніри, спортивні змагання, гуртки зі збереження народних традицій і тому подібні прикраси уже довели свою повну неефективність, як засоби євангелізації та містаґоґії. Але у той же ж час власне внутріцерковні рухи показали себе, як абсолютно придатний для цього інструмент. Спроби ж створити штучно такі рухи у самому старті продукують мертвороджені проекти. Церква на Заході навчилася слухати подуви Духа у своїй пастві і розпізнавати їх. Церква в Україні також покликана до цього.

Спроби створити свій унікальний шлях у цьому питання приречені на провал. Бо не маємо часу винаходити велосипед. А і цілком незрозуміло є для чого його винаходити, якщо це вже зроблено іншими. А окрім цього, не слід забувати рекомендацію одного з перших вчителів духовного життя св. Антонія Великого: «Якщо ти думаєш, що твій випадок духовного життя є унікальним – то ти уже попав до тенет злого духа. Твоя гордість не дасть тобі можливості побачити необхідного тобі лікарства».

Вселенська Церква є живим організмом, яка через 2000 років свого туземного шляху зібрала унікальний досвід боротьби зі злом. І тому не потрібно вигадувати чогось нового. Потрібно лише відкрити скарбницю церковного досвіду, щоб у ній знайти правильне лікарство від хворіб сучасності.

о. Орест-Дмитро Вільчинський