//

Гуманістичні засади єзуїтської освіти: До 350-річчя заснування Львівського університету

Автор: Тетяна Шевченко

350 років тому — 20 січня 1661 р. — польський король Ян ІІ Казимир підписав диплом, який надавав Львівській єзуїтській колегії “гідність академії і титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів. Навчання у Львівському університеті велося за зразком інших єзуїтських університетів в Європі. 1758 р. Август ІІІ затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет належав єзуїтам.

Освіту, яку давали єзуїтські школи, характеризують як гуманістичну. Тут слід згадати, що в класичній латині humanus, окрім загального значення “щось характерне для людини, притаманне людині”, мав ще два: “доброзичливий” і “вчений, високоосвічений”. Hевід’ємною ж особливістю людини вважалася мова, а скарбницею мови і основою вченості – література (litterae, humanae litterae). У XV ст. в італійських університетах викладачів класичної літератури – грецької і латинської (humanae litterae) – називали гуманістами (humanista). Невдовзі термін humanista поширюється у німецькомовному світі, а далі по всій Європі в італійсько-латинському значенні “вченого-знавця античної літературної спадщини”. Від цього humanus походить і humanіsmus.

 

Для гуманізму як літературного руху ще на самих його початках, у середині XIV ст., був притаманний етичний компонент. Для Петрарки та його послідовників доброю літературою (bonae litterae) була, по суті, дидактична література. Оскільки в античній спадщині “добра література” і “добрі звичаї” крокували поруч, то саме з неї слід було черпати дидактичний зміст: ідеї державного устрою – з Аристотеля, уроки воєнного мистецтва – з Цезаря, агрономічні знання – з Вергілія тощо.

 

Для духовенства гуманістичний рух набув особливого підтексту на початку XV ст. Тоді основну увагу гуманісти звернули на класичну риторику, яка майже одразу почала застосовуватись у проповідництві, витісняючи схоластичний стиль. А по опублікуванні Еразмового “Ecclesiastes” у 1535 р. не з’явилось жодної праці, яка б захищала схоластичний стиль проповіді.

 

Найяскравіше ж гуманізм виявив себе у початкових і середніх школах, які у XV ст. з’явилися в Італії, а потім поширились по всій Європі. Підставою навчальної програми гуманістичних шкіл були твори латинських і грецьких класиків (studia humanitatis). Головною дисципліною виступила риторика, яка мусила підготувати учнів до активного громадського життя. А притаманний гуманістам етичний акцент привів їх до переконання, що справжньою метою освіти є формування доброчестя за допомогою найкращої літератури. Зразком такої освіти служила римська, яка базувалась на грецькому прикладі і прагнула виховати людину-громадянина, здатного відповідати на виклики приватного і громадського життя і керувати державою на основі права.

 

Гуманістичні школи започаткували одну з найбільших революцій західного світу у царині виховання. Вплив цієї революції був помітний аж до ХХ ст. у навчальній програмі “найкращої середньої освіти”, в центрі якої стояли твори грецьких і римських класиків.

 

На момент постання Товариства Ісуса гуманізм поширився на проблематику благочестя, аскетизму і теології, поповнивши корпус гуманістичної літератури творами “латинських” і “грецьких” Отців. Збирання і критичні видання гуманістами рукописів класичних авторів, святих Отців, текстів Старого і Нового Завітів латиною і грекою заклали підвалини текстуальної критики і наукової теології. Вже єзуїти першого покоління написали чимало коментарів до Біблії, опублікованих наприкінці XVI ст. Це – шістнадцятитомний коментар до Нового Завіту Альфонсо Сальмерона “Commentarii in Evangelicam Historiam, et in Acta Apostolorum; Commentarii in omnes Epistolas B. Pauli et canonicas”, коментарі викладача Клєрмонського колегіуму в Парижі Гуана де Мальдонато, Франсіско де Рібера, сповідника Терези Авільської та одного з перших її біографів, професорів Римського колегіуму Франсіска де Толедо, Беніто Перейра і Мануеля де Са. Петро Канізій видав твір Кирила Олександрійського “Contra Iulianum”. Усі вони підходили до тексту зі знанням біблійних мов і застосовували філологічні методи гуманістів.

 

В основі теорії освіти Товариства Ісуса лежала успадкована від гуманістів віра у пізнавальну й виховну цінність літературного тексту. Від початку свого існування єзуїтські школи у типі та обсягові студій орієнтувалися на модель гуманістичної школи, зіперту на Еразмовий принцип pietas litterata [освічене благочестя].

 

Освітня практика Ордену, спираючись на культ слова, виплеканий ранніми гуманістами в процесі studia humanitatis, ввела в навчальний обіг тексти античних авторів та розробила техніку їх детального аналізу й наслідування як стилістичного еталону ¾ imitatio antiquorum [наслідування давніх]. Паралельно учням єзуїтських колегіумів прищеплювався кодекс високих зразків християнської етики та доброчесної поведінки. У такий спосіб була остаточно унормована загальноєвропейська програма pietas litterata. А виховний ідеал pietas litterata (як-от: знання латини, діяльна побожність і вміння скрізь поводити себе належно) мали плекати дібрані під кутом зору християнської етики (editio purgata чи castigata) тексти Цицерона, Верґілія, Горація, Овідія, Салюстія та інших авторів. Гаслом єзуїтської педагогіки служило: “Вчена і красномовна побожність” (sapiens et eloquens pietas).

 

* * *

 

Перші єзуїтські колегіуми при старих університетах у Парижі, Коїмбрі, Падуї, Ловані, Алкалі, Кьольні та Валенсії (1540-1544) виконували виключно роль помешкань для членів Ордену, які вивчали філософію і теологію у згаданих університетах. Жодних викладів тут не проводилось. Згодом характер колегіумів змінився. У них розпочалося навчання орденської та світської молоді.

 

Найближчі соратники Лойоли – Єронім Надаль й Іоанн Альфонс Полянко – переконували його, що викладання у школі було б такою самою справою милосердя (opera caritatis), як катeхiзація, проповідування, прийняття сповідей, праця у лікарнях і в’язницях тощо. Полянко бачив користь в організації шкіл як для єзуїтів, так для учнів і країн. Бо єзуїти навчаючи, вчитимуться самі; матимуть зиск із дисципліни, твердості і наполегливості, яких вимагає навчання; хоч і не мусять нікого схиляти до вступу в Орден, добрим прикладом залучатимуть “працівників до виноградника”. Студенти просуватимуться в науці; бідніші матимуть однакові шанси з багатими; всі разом отримуватимуть духовну допомогу через вивчення катехізису, слухання проповідей і повчань; через щомісячну сповідь і засвоєння добрих звичаїв очищуватимуть совість і набуватимуть усіляких чеснот; навчившись ставитись до навчання, як до служби Божої, отримають багато користі зі школи. Батьки не матимуть фінансових витрат на виховання дітей; мешканці околиць отримуватимуть допомогу єзуїтів, слухаючи проповіді і приступаючи до Таїнств; діти показуватимуть приклад християнського життя батькам; єзуїти засновуватимуть шпиталі й інші подібні інституції; теперішні студенти стануть парохами, світськими урядовцями, суддями та обійматимуть інші важливі посади з користю для всіх.

 

Викладання у школі як справу милосердя окреслюють і “Конституції”. Згідно з нею, мета Товариства і навчання – допомогти ближньому краще пізнати та полюбити Бога, досконаліше йому служити, спасти власну душу і душі ближніх.

 

Відповідно, викладання у школах було прийняте Товариством як один із видів служіння ближньому. Іоанн Альфонс Полянко писав від імені генерала Лайнеза до всіх суперіорів Товариства: “Взагалі є два шляхи допомоги ближньому: у колегіумах, через навчання молоді літератури… і християнського життя, і другий – допомагати всяким людям через проповіді, сповіді та інші засоби… Кожний єзуїт повинен взяти свій тягар відповідальності за школи.” Тут слід зауважити, що саме єзуїтам Апостольська Столиця доручила викладати клірикам єпархіальних семінарій, втілюючи у життя декрет Тридентського собору 1563 р. про семінарії для духовенства з країв протестантських чи наражених на небезпеку Реформації. У Речі Посполитій протягом двох наступних століть саме єзуїти стали головними вихователями єпархіального кліру.

 

* * *

 

Єзуїтські школи були підпорядковані централізованому орденському проводу та єдиному статутові. Навчання у школах Товариства Ісуса (як і роздача наукових ступенів) було безкоштовним.

 

Єзуїти не відчували браку підготовлених учительських кадрів, які готували спеціальні семінарії, а сама педагогічна підготовка була рівнозначна проходженню орденської формації. Зміст навчальної програми всіх єзуїтських шкіл визначався єдиним статутом. Школи Товариства Ісуса були завжди забезпечені відповідними підручниками і нерідко мали багаті бібліотеки. Статут єзуїтських шкіл зобов’язував провінціалів призначати на розвиток бібліотек колегіумів сталий прибуток, який не можна було використати на жодну іншу ціль. На необхідності мати бібліотеки в колегіумах наголошувала і “Конституція” Товариства. Адже без книжок вчителі були “обеззброєними солдатами” [milites inermes]. Врешті в єзуїтських домах були не лише спільні бібліотеки, але й окремі для ректора, префекта шкіл, міністра і т. д.

 

До остаточного впорядкування системи єзуїтського шкільництва в єдиному шкільному статуті програми навчання в окремих школах вироблялися самостійно (залежно від місцевих умов), але згідно з приписами “Конституції” і генералів Ордену, декретами Генеральних Конгрегацій. Так, впровадження нових предметів (як історія, математика, діалектика, етика, гебрайська, німецька мови тощо) було зумовлене потребами суспільства.

 

Не гальмуючи ініціатив місцевих педагогів, Ігнатій Лойола у IV частині “Конституції” накреслив основні засади єзуїтського шкільництва: 1) школа, окрім навчання, мусить ще виховувати релігійно і морально, мають проводитись лекції з релігії, помірковані релігійні практики, цензурування давніх авторів, моралізаторські вистави і діалоги; 2) тілесні покарання мають бути обмежені, на учнів же слід впливати вмовляннями, похвалами і впровадженням змагальності; 3) систематична підготовка професорів для педагогічної праці; 4) безкоштовність навчання; 5) в усіх нижчих класах має викладати один учитель, як і в усіх середніх, аби предмет навчання складав цілість; 6) для закріплення матеріалу, окрім лекцій, слід використовувати повторення, дискусії, декламації. В очікуванні “Ratio studiorum” школи керувались також такими принципами: наполегливість у гуманістичній підготовці при провідній ролі теології, єдність шкільної програми й управління, дотримання кожним учителем і всіма разом однієї навчальної програми і нормативних вимог схоластики, єдність вказівок і викладів згідно з принципом “Docere pro vivere”. На час смерті Ігнатія Лойоли у 1556 р. єзуїти вже провадили тридцять три школи для світських учнів при колегіумах у сімох європейських країнах.

 

У 1551 р. був відкритий зразковий для решти шкіл Ордену Римський колегіум – mater omnium scholarum. Уже за кілька років він діяв як університет: окрім “нижчих дисциплін”, тут викладались філософія і теологія. Організація навчання базувалась на “академічному стилі занять”, який застосовувався в Паризькому університеті (звідси і назва modus Рarisiensis). З modus et ordo Рarisiensis був безпосередньо знайомий і сам Лойола – випускник Паризького університету (колегіуми Монтегю і св. Варвари). Він та перші орденські педагоги часто звертались до modus et ordo Рarisiensis як до зразка, на якому слід базувати власні школи.

 

Мodus Рarisiensis визначав: 1) керівництво навчальним закладом професорами, а не студентами (як передбачав modus italicus, що застосовувався більшістю старих європейських університетів); 2) на відміну від modus italicus, перехід до вищого класу можливий тільки по успішному закінченні учнем нижчого (від гуманістичних класів до філософії, від філософії до теології), при цьому “клас” означав певний обсяг опанованого матеріалу, а не якийсь час; 3) окрім навчання, обов’язком школи є виховання; значна увага надавалась шкільній дисципліні (тоді як італійська система залишала студентам більшу свободу); 4) активне навчання учнів через дискусії, повторення, публічні виступи, власну літературну творчість тощо (modus italicus обмежував діяльність професорів лекціями та іспитами); 5) вивчення граматики класичної латини; 6) перевага Цицерона і Вергілія над іншими авторами; 7) натиск на активному володінні латиною. Таке саме розуміння організації навчання з наголошенням на важливості усних і письмових вправ, публічних дискусій і такий же навчальний план пропонує IV частина “Конституції”. У школах для світських учнів спосіб навчання мав забезпечувати ще й належну освіту в “християнській науці”.

Автор: Тетяна Шевченко

Джерело: www.religion.in.ua