Останніми роками День перемоги викликає у мене підозри, що бойові дії чи то не закінчилися, чи то знову «віроломно, без оголошення війни» на нас хтось напав. Або, можливо, щось. Коли війна закінчується, зазвичай, горе переможеним. Але в нас із переможцями щось не все гаразд. Чи то прислів'я брешуть, чи то війна насправді так і не закінчилася – лише припиналася на певний час. А тому про переможців говорити зарано. У всякому разі нам.

З кожним роком святкування все помпезніші, підготовка все більш дорога, паради всі телегенічні, а провокації – все більш невідворотні, дешеві та передбачувані. Навіщо «російській єдності» треба було святкувати «свою перемогу» у Львові? До Берліна на квиток не вистачило грошей? Або візи не дали?
 

Та тому що ЦЯ війна – ЇХНЯ війна – закінчилася не там. Точніше, вона і не думала закінчуватися. Миру все немає. Бо кому він потрібен? На мирі багато не заробиш.
Здавалося б, Церкві не варто було б підтримувати сумнівні ідеологічні ігри – відповідно до огидності самих ігор, а не сумнівів у перемозі та її вартості. Перемога в руках нинішніх політиканів – і вітчизняного, і російського «розливу» – стала символом зовсім не торжества добра і свободи. Це не дивно – СРСР не надто органічно виглядає як втілення добра і свободи. Та й сам День перемоги – 9 травня 1945 року – не став днем закінчення війни на нашій землі, що тривала ще майже десять років і, здається, не закінчилася й досі.
 

Що, звичайно, нітрохи не применшує значення перемоги над нацизмом. Але чи її ми святкуємо? Чи багато було в ці дні сказано про те, яке саме було знищено зло? Ні,  йшлося про що завгодно, тільки не про жахи війни, не про жертви і злочини нацизму. Йшлося про червоні прапори, про «велику державу», про «єдність». Створювалася якась безглузда ностальгія про міфічну «колишню могутність» і її сумнівні атрибути – від танкової сили до кривавого диктатора. Це свято стало приводом «показатися» перед ЗМІ і вибити грошей «на громадянські акції» для різнобарвної ідеологічної шушвалі.
 

Про політичні та економічні вигоди, що принесла війна, написано і сказано чимало. Значно цікавіше те, що з кожним роком все активніше в цю щорічну «війну за нашу перемогу» включається «священноначаліє» РПЦ і однодумці. Велика Вітчизняна ( в жодному разі не «Друга Світова») за їх участю стає по-справжньому «священною війною» – війною, освяченою також у прямому значенні слова. З яким нерозумним захватом згадувалося в новинах на телебаченні про «30 літрів свяченої води», витрачених на військову техніку, що брала участь в параді! Освячення знаряддя вбивства вже не викликає у телеглядача тремтіння. Після освячення балістичних ракет, танки для параду – просто дитяча пісочниця. Наш телеглядач – людина загартована. Хоча, що стосується 30 літрів свяченої води, навіть він розуміє – ого.
За схожими повідомленнями «про надої та врожайність» зовсім втрачається той факт, що йдеться про освячення того, що, по суті, походить від диявола.
 

Змішані почуття викликають «православні родзинки», які вже не перший рік подають до Дня перемоги. Торік це був іконописний парафраз на «Чудо святого Георгія про змія», на якому святий «нічтоже сумняшеся» нанизував на спис не міфічне чудовисько, а живу людську плоть – німецьких солдатів. У цьому році в іконописі увічнили вже зовсім апокрифічне диво – явління Богородиці Сталіну. Таким вельми опосередкованим чином здійснилося освячення ще й образу генералісимуса. А що? Народ любить свого героя.
 

Сюжет «явління Богородиці Сталіну», схоже, так довго тримався «під полою» з тієї простої причини, що дуже вже погано «влазить» у християнські уявлення. Звичайно, Євангеліє описує божественні явища закоренілим грішникам. Але тут, на відміну від «шляху в Дамаск», наприклад, услід за явлінням немає покаяння і навернення на шлях істинний. Та тут про покаяння і не йдеться: Богородиця, згідно з цим сюжетом, просто укладає угоду з людожером – ти відкриваєш церкви, а ми забезпечуємо тобі перемогу.  Починаючи з того, що це просто історична неправда – перемога над нацизмом належала не тільки СРСР і вже звичайно не особисто Сталіну. Закінчуючи тим, що Сили Небесні не можуть йти на компроміс – угоди, як правило, характеризують протилежне.
Кому і навіщо знадобилося наділити Сталіна рисами богонатхненності? Щоб наочно втілити образ народу-богоносця-переможця? Невже не знайшлося нікого достойнішого?
 

Окрім рішучого кроку на підтримку Сталіна (що цілком узгоджується з нинішнім курсом кремлівської влади), цей апокрифічний сюжет додав цеглинку в «православну міфологію» Пітера. Згідно з цим сумнівним «переданням», Богородиця пообіцяла Сталіну, що місто «не буде взято». Що ж, не здавати «колиску революції» будь-якою ціною – був особистий наказ генералісимуса. Ціною стало, зокрема, життя мирного населення північної столиці, що вмирало від голоду і холоду в блокадному місті. То значить, ці страшні «жнива Сатани» були освячені Богородицею? Кажуть, солдатський  героїзм – прямий наслідок ідіотизму воєначальників. А що сказати про мимовільний героїзм мирного населення?

Але «апокриф» не суперечить офіційній версії представників РПЦ: трагедія блокадного Ленінграда була пов'язана якраз з тим, що він був «колискою революцій», що скинули царя і привели до влади безбожників. Кара Божа на голови невинних – від старих до дітей у колисках – ось як пояснив цю трагедію особисто предстоятель Руської Церкви. Як і всі жахи Другої світової не просто так впали на голови наших дідів і прадідів, але були цілком обгрунтованою «карою». Патріярх взагалі любить поговорити на цю тему – ось і в дні пам'яті жертв Чорнобильської трагедії нагадав, за що нам все це ...
 

Що ж, зрозумілі труднощі церковнослужителів, яким треба пояснити людям, як і чому Милостивий Господь допускає горе, біди, війни та несправедливість. Це важко зробити переконливо і в той же час просто. А маси, що сидять біля телевізора або краєчком вуха слухають радіоновини в маршрутці, хочуть простих відповідей. А також (і насамперед) на вельми складні й іноді принципово безмовні, з погляду християнина, питання. Чому Господь допустив це? Чому забрав дитину в люблячих батьків? Маму в маленьких дітей? Чому допустив бомбардування Дрездена і Хіросіми? Чому вибухнув Чорнобиль і відбулася блокада Ленінграда?
 

Ви думаєте, телеглядач задовольниться відповіддю «не знаю» і поясненням в такому руслі, що дивні діла Господа, несповідимі Його шляхи, незбагненні помисли? У всякому разі, патріярх так не вважає.  А він – людина досвідчена, знає, з чим і з ким має справу.
Тому в його відповідях все виходить простіше простого: загибель безлічі мирних людей у блокадному Ленінграді – Божа відплата за 17-й рік, жахи Другої світової і сталінський терор , відплата за безбожне руйнування Церкви. Сюди зараховуються: землетрус в Японії і аварія на Фукусімі, торнадо в Америці (список можна доповнювати) – кара Божа за всіляку їхню західну і східну бездуховність.
 

Можливо, все це піднімає реноме «священноначалія» та працює на інтереси Церкви – вона знає відповіді на відчайдушні запитання, а той, хто знає, кого і за що карають, може знати і як уникнути кари. Тобто робіть, що сказано, і буде вам «лепота». Хотілося б сказати щось про протестантську етику, але ця аналогія в даному контексті кульгає на обидві ноги. Тому що тут ми маємо справу вже не з вірою. Адже варто виключити незбагненність Господнього промислу, як віра незабаром перетворюється на марновірство. У готовність триматися за прості рецепти, замість того, щоб покладатися на Його нескінченну мудрість, прийнявши як основу те, що нам її ніколи не збагнути. «За що?» – запитання завжди без відповіді. І якщо хтось у відповідь вискакує, як чортик з коробочки, і пояснює ваше горе «карою небесною», це не християнство – це, якщо говорити прямо, клікушество.

Але спробуйте пояснити це так, щоб «піпл схавав»! Це практикуючому християнину важко пояснити. Тим більше, коли питання «за що» рветься у нього з самого серця. А тут багатотисячна аудиторія. І вимоги формату – сюжет на три хвилини, півтори з яких «від'їдає» балаканина кореспондента. Медіа-культура вимагає простоти, зрозумілості та ефектності. Тому найбільш виграшно виглядають саме забобони – астрологічні прогнози, «жива вода», сеанси телегіпноза, виступи політтехнологів та інші фокуси.

Тому не варто ображатися на Патріарха Кирила за ту легкість, з якою він сипле «карами Божими» з будь-якого приводу. Він змушений рахуватися з форматом. І намагається робити це з максимальною користю для Церкви. В уявленні забобонного телеглядача (а телеглядачі в переважній більшості саме забобонні) він представляє не просто якийсь земний напівдержавний департамент, але Небесну канцелярію. Дарма, що при цьому християнство зводиться до пошуку простих і дієвих рецептів для Граду Земного – патріярх і не приховує, що дуже стурбований облаштуванням саме земної Вітчизни. Напевно, в його уявленні це такий специфічний «російський шлях» до Граду Небесного.

Тому святий Георгій на іконі протикає животи людям, а Микита Михалков у «Стомлених сонцем – не пам'ятаю скільки» не надто тонко натякає на те, що Німеччину спіткала «кара Небесна». «Великі перемоги» потрібні творцям великих ідеологічних проектів. Боротьба за світ триває – за «російський світ». Тому вирішальні битви інсценуються не в Берліні, а у Львові. І в основу «православної міфології» лягає не космополітичний образ «союзницької триєдності», а образ Богородиці, що набуває плакатних рис Батьківщини-Матері – «святої Русі».
 

Переможеним, за визначенням, горе. Їхня доля розбиратися в собі й каятися. Але війна, що комусь приносить вигоду, нікому не приносить щастя. Ось і переможцям – теж горе. Їхня доля – самозахоплення, обожнювання своїх кривавих вождів і виправдання людоїдського режиму «великими діяннями», зачарованість минулим і небажання критично подумати про сьогодення заради майбутнього. Наявність колективної «національної гордості» тут не є сусідами з розділеною «національною провиною». Народ-переможець не відчуває відповідальності за свою підтримку терору і захоплення генсеком-людожером, за своє боягузтво і стукацтво, за мовчазне терпіння і мовчазну зрада, за готовність давати хабарі й продаватися за дрібний хабар. Такий народ максимально далекий від ідеї покаяння та примирення. А духовні вожді народу замість того, щоб спонукати його до випробування совісті, а краще взагалі забути про колективне – і героїзм, і провину – і зайнятися кожною людською душею, підкидають міфи про «народа-богоносця», «очищеному в горнилі страждань», з якого народ вийшов чистим і святим. А святому в чому каятися?
 

Переможений націонал-соціалістичний режим був засуджений, партія розігнана і заборонена. Комуністичний режим, нітрохи не менш кривавий, тепер стягує на себе всю славу перемоги у Другій світовій війні й продовжує бойові дії, потрясаючи своїми побляклими атрибутами перед ідеологічними суперниками, які охоче відповідають – гонорар навпіл. І всі вони виглядали б цілком клоунами з зарплатнею, якщо б не Богородиця.

 Переклад: Катерина Щьоткіна, "Релігія в Україні"