П В С Ч П С Н
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9
 
10
 
11
 
12
 
13
 
14
 
15
 
16
 
17
 
18
 
19
 
20
 
21
 
22
 
23
 
24
 
25
 
26
 
27
 
28
 
29
 
30
 
 

Глава УГКЦ: Понтифікат Папи Бенедикта ХVІ підніс нашу Церкву на якісно новий рівень

Ваше Блаженство, після відставки Святішого Отця Бенедикта ХVІ багато йшлося про його понтифікат, однак в Україні мало відомо про взаємовідносини теперішнього Папи-емерита і нашої Церкви. Яким, на вашу думку, є значення понтифікату Бенедикта ХVІ для УГКЦ?

 

Впевнений, щоб глибоко і докладно дати відповідь на це питання, потрібен час, щоби всі ті моменти спілкування і опіки над нашою Церквою з боку Бенедикта ХVІ глибоко зрозуміти і пов’язати. Докладніше можу говорити про кілька таких моментів, які я сам особисто досвідчив і пережив.

 

Після першого року мого служіння як Глави Церкви, я попросив Святішого Отця про приватну аудієнцію. Я приготував докладний опис шести тем, про які хотів розповісти Святішому Отцеві. До кожної з тих тем було дві-три сторінки тексту і, згідно з протоколом, кілька днів перед аудієнцією передав до Святішого Отця. Коли ми зустрілися, то я був дуже приємно здивований, що Папа Бенедикт ХVІ не просто прочитав, а майже знав напам’ять всі ті аргументи, які я хотів йому представити. Він настільки серйозно готувався до аудієнції, вникав у кожне питання, що ті півгодини нашої зустрічі були дуже продуктивними і ефективними. Я би сказав, що та зустріч мала дуже цікаві результати.

 

Першим результатом, напевно, було те, що Святіший Отець мене призначив членом Папської Ради у справах єдності між християнами, того церковного органу, який  займається справою єдності між християнами, справою розвитку екуменічного діалогу, зокрема з Православними Церквами. Оскільки я говорив про труднощі екуменічного діалогу поміж Католицькою Церквою і Православною Церквою, зокрема Церквою Московського Патріархату, коли про нас говорять без нас, я засвідчив, що ми готові бути учасниками того діалогу, бо це є для нас одним із дуже важливих пріоритетів для нашого церковного буття.

 

Це і ще кілька моментів показують, що Святіший Отець справді дуже серйозно переймався нашою Церквою і наперекір, можливо, сподіванням якихось інших кіл він правдиво підтримував нашу Церкву і дбав про її розвиток і церковне життя. Це дбання про розвиток нашої Церкви можна продемонструвати, наприклад, на останніх подіях, які наша Церква пережила і в Україні, і за кордоном.

 

За той короткий період часу ми отримали три нові митрополії у Західній Україні. На прохання Синоду наш єпископ в Аргентині, в Буенос-Айресі, отримав завдання бути апостольським візитатором для українців у всій Південній Америці: Уругваї, Парагваї, Чилі, Еквадорі, Колумбії, Венесуелі. Тобто можливість душпастирської опіки над нашими вірними на південноамериканському континенті. І остання подія минулого року – створення двох нових єпархій у Західній Європі: у Франції і у Великобританії. Це означає, що наша Церква перестала бути присутня провізорично на рівні екзархатів, а отримала свій перманентний глибокий статус у Західній Європі, як звичайна церковна структура, щоби справді можна було послужити новим нашим емігрантам. Отож, всі ті факти показують наскільки серйозну ми мали підтримку з боку Бенедикта ХVІ у всіх справах душпастирського розвитку.

 

Ви згадали про подію, якої свого часу українські ЗМІ «не помітили» – Папа Бенедикт ХVІ іменував Вас членом Папської Ради сприяння єдності християн. Розкажіть, будь ласка, детальніше, що означає таке призначення і як воно впливатиме на католицько-православний діалог в подальшому?

 

Я дуже вдячний Святішому Отцеві Бенедикту ХVІ за це призначення. Оскільки до цього часто відчувалося, що ведуться якісь перемовини між Московським Патріархатом і Апостольським Престолом, а ми відсутні. І кожного разу, коли до Риму прибував Митрополит Іларіон Алфєєв, то і в його інтерв’ю, і в його розмовах йшлося про Україну на загал і про нас зокрема. Нас чомусь завжди вважали перешкодою для діалогу. До того ж, пересмикували певні факти, кажучи, що Католицька Церква засудила унію на Баламандських угодах, але це є цілком не так. Був засуджений уніятизм, як історичний метод поєднання церков, а не унійна Церква як така, зокрема наша. Крім того, постійно лунали закиди, що ми розгромили їхні єпархії в Західній Україні, загарбали п’ятсот їхніх храмів, і саме через це неможливий прогрес в католицько-православних стосунках, зокрема зустріч між Папою і Московським Патріархом.

 

Для мене участь у тій Папській Раді була нагодою, щоби розвінчувати ті міфи і просто свідчити правду про українське християнство на загал і зокрема католицько-православні стосунки. Дуже знаменним було те, що у листопаді, коли я вперше брав участь у пленарному засіданні цієї Папської Ради, її Префект, кардинал Кох, попросив мене мати окреме слово до всіх членів цього пленарного засідання. Це була перша нагода для нашої Церкви після того, як Блаженніший Любомир востаннє брав участь у таких нарадах, висловити свою позицію.

 

Я говорив про обставини католицько-православного життя, і вперше я згадав про проблему так званого неканонічного православ’я в Україні, про яку сьогодні чомусь ніхто не хоче чути, але цього не можна замовчувати. З одного боку, ми шануємо канони Православної Церкви як такої. Не до нас належить визначати, хто з них є канонічний, а хто є не канонічний, але цілком ігнорувати присутність такої великої церковної групи в Україні неможливо, скажімо, коли йдеться про контекст діяльності Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. Я просто подав статистику, яка існує і таке інше. Можливо, це не сподобалося нашому північному сусідові, але я намагався все ж таки говорити правду в дусі того екуменічного діалогу.

 

Наступна тема, яка справді турбувала і турбує український церковний простір, це дискусії довкола Тайни Хрещення. Зокрема, мене звинуватили в тому, що я порушую правила екуменічного діалогу, оскільки я висловився про Тайну Хрещення. Але для усіх є зрозумілим, що фундаментом, основою екуменічного діалогу є визнання Тайни Хрещення і її важності. Бо якщо ми не визнаємо Тайни Хрещення поза межами своєї Церкви, якщо, скажімо, православні не визнають Тайни Хрещення поза межами канонічної Церкви, то тоді вони ведуть з нами діалог в стилі міжрелігійного діалогу. А для Католицької Церкви основним фундаментом для екуменічного діалогу є визнання спільності, того що нас єднає, а це є Тайна Хрещення. На основі цього ми ведемо діалог скажімо з протестантами, з представниками інших церковних структур і т.д. Тому це питання визнання Тайни Хрещення є підставою для екуменічного діалогу і її не можна обминути в наших розмовах.

 

Ми сьогодні готуємо приїзд до України кардинала Коха, хоча ще, можливо, його візит мусить бути до кінця підтверджений у зв’язку з тими останніми змінами, які відбуваються в Апостольській Столиці. Але я думаю, що це питання католицько-православних стосунків справді є пріоритетом в такому нашому екуменічному напрямку зовнішньоцерковної діяльності. І я сподіваюся, що спокійний, богословський, душпастирський діалог буде можливий в Україні, зокрема між канонічними Церквами, тобто між нами і УПЦ МП.

 

 

Можна сказати, що понтифікат Папи Бенедикта ХVІ підніс нашу Церкву на якісно новий рівень?

 

Думаю, що з цим можна погодитися, і цей якісно новий рівень полягає в трьох елементах. Перше – це є важливість нашої присутності у загально церковному діалозі, коли йдеться про такі засадничі речі, як передавання віри в сучасному світі. Друге – це є присутність нашої Церкви в екуменічному діалозі, яка за Понтифікату Бенедикта ХVІ справді перейшла на якісно інший рівень. А третє – це допомога Папи в будівництві нашого Патріархату, тому що ми завжди декларували і прагнули визнання Патріархату. Але Патріархат не якась зовнішня прикраса, яка додається до Церкви, це внутрішня єдність Церкви і її розвиток. Благословляючи рішення щодо будівництва тої внутрішньої єдності адміністративного розвитку нашої Церкви, Бенедикт ХVІ дійсно реально допомагав нам будувати Патріархат попри всі незручності, які виникали з боку інших Церков. Тому ми дуже вдячні Бенедикту ХVІ за всі ті роки чування над нашою Церквою, допомоги, якої ми потребували і потребуємо, зокрема в будівництві Патріархату.

 

Чи ще були якісь моменти, які для Вас були свідченням прихильного ставлення Папи Бенедикта  ХVІ до УГКЦ?

 

Можу говорити докладніше про кілька таких моментів, які я сам особисто досвідчив і пережив, і з яких це ставлення можна побачити. Вперше я зустрівся як єпископ, представник нашої Церкви з Святішим Отцем Бенедиктом ХVІ ще як єпископ-помічник Арґентинської єпархії під час візиту ad limina арґентинського єпископату. І, очевидно, що ми, як частина єпископату Арґентини брали в тому участь. Тоді Бенедикт ХVІ прийняв групу єпископів і ми мали можливість бути разом на спільній розмові. Коли дійшла черга до нашої єпархії, то Владика Михаїл Микицей представив стан справ, і Папа дуже уважно дивився на мене, слухаючи, як живе наша єпархія, які вона має потреби, які вона має труднощі. Відчувалося, що дійсно він дуже переживає, яким життям живуть українці в усій діаспорі, зокрема в Арґентині. Фраза, якою він мене і привітав і попрощав, була: «Благодать Божа сяє на вашому обличчі».

 

Другий раз я мав нагоду з ним особисто зустрічатися, коли завершувався вишкільний курс для нововисвячених єпископів, який кожного року організовують у Католицькій Церкві. Пригадую, що тоді Святіший Отець звернувся до всіх владик, говорячи про потребу особливого чування і опіки єпископів над священиками, кажучи, що священик в момент своїх свячень вкладає своє життя у руки єпископа. Коли я підійшов до нього наприкінці цієї аудієнції привітатися з ним, то він взяв мене за руку і каже: «Так-так, у вас там є багато священиків, які потребують особливої вашої опіки». Це означає, що він справді дуже глибоко відчував потребу такого розвитку нашої Церкви, зокрема опіки над духовенством в Арґентині.

 

Але особливий момент мого спілкування з Бенедиктом ХVІ був тоді, коли після виборчого Синоду я приїхав з делегацією нашої Церкви, з постійним Синодом нашої Церкви, де був присутній Владика Богдан Дзюрах, як Секретар Синоду. Коли на загальній аудієнції українці почали співати «Многая літа», Папа встав. Тим він вийшов за межі ватиканського Протоколу і показав велику шану до нашої Церкви. То вразило тоді всіх. Однак яким було моє здивування, коли наступного дня Бенедикт ХVІ на аудієнції замість звичного порядку хотів зі мною особисто поговорити. Наші владики мусіли почекати, а він справді дуже детально мене розпитував, який стан нашої Церкви, які потреби, чого я потребую як новообраний Глава Церкви, як він може нам послужити? Для мене ці слова були, з одного боку, може, шокуючими, бо я не очікував, що Папа мене спитає: «Як я можу Вам послужити?», але з іншого боку, то були слова великої підтримки. І  виходячи з тої зустрічі, я сказав, що опираючись на Скелю Петрову я не захитаюся. Потім Бенедикт ХVІ запросив наших владик, і ми мали зустріч вже у ширшому колі. Отож, можна сказати, що Святіший Отець в тому моменті, такому делікатному моменті, який переживала наша Церква, справді чував над нами, намагався нас підтримати і справді, як він каже, «послужити».

 

Було видно, що особливо цікавим для нього було моє слово про стратегію розвитку нашої Церкви на період до 2020 року. Про це ми мали нагоду говорити зі Святішим Отцем у два періоди. Спочатку, коли я звітував про перший рік моєї праці та представляв ту стратегію, яку ми прийняли на Синоді у Бразилії 2011 року. Папу це дуже цікавило з огляду на приготування до Папського Синоду, основною темою якого, власне, і була тема нової євангелізації для передавання віри. Вдруге Бенедикт ХVІ мене про це запитав в контексті Папського Синоду. Папа дуже уважно слухав моє слово, яке я мав на Синоді, і пізніше, коли закінчилася сесія і була нагода такого живого спілкування синодальних отців з Папою, тоді Бенедикт ХVІ ще раз мене про це запитував, і я ще раз поділився тими своїми думками про перебіг дискусії на Синоді, зокрема про нашу стратегію. Пізніше для мене було великою честю довідатися, що Бенедикт ХVІ окремо, своїм рескриптом, призначив мене членом так званого постійного Синоду, групи, яка повинна підсумувати всі ті напрацювання Папського Синоду попередньої сесії і готувати наступний Папський Синод.

 

Знову ж таки з усіх Східних Католицьких Церков він звернув увагу саме на нашу Церкву. Для нього було важливо, щоби той досвід нашої Церкви, який ми маємо, набув такого глобального масштабу, міг бути почутий і внесений в ту загальну скарбницю досвіду Католицької Церкви, зокрема в опрацюванні цього постсинодального папського листа щодо нової євангелізації.

 

Чи Ваша присутність у комісії, що готувала кінцевий варіант текстів ХІІІ Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів Католицької Церкви, дала можливість нашій Церкві докластися до формулювання загально католицьких засад нової євангелізації?

 

Я вдячний Святішому Отцеві за те, що я міг співпрацювати в цій ХІІІ Звичайній Асамблеї Папського Синоду. Бо, справді, мав можливість зробити внесок не тільки з погляду східного богослов’я, богослов’я Східних Церков, коли йшлося про літургійне життя і євангелізацію, тринітарне богослов’я Східної Церкви, а відтак місію, яку Церква сьогодні здійснює, але зокрема щодо емігрантів. Часто на Заході емігрантів вважають адресатами євангелізації, тобто такими, яких потрібно євангелізувати, інтегрувати у місцеві церковні спільноти. До певної міри, вважаю, мені вдалося показати, хоч побачимо, яким буде кінцевий текст, що емігранти є не тільки адресатами нової євангелізації, але її активними учасниками. Бо сьогодні, наприклад, наші жінки в Італії, які працюють в родинах, доглядаючи старших людей, є великими євангелізаторами тих італійських родин, які дуже часто будують стосунки між батьками і дітьми зовсім не на християнських засадах. Наші жінки, опікуючись старшими, беруть їх зі собою на Богослужіння навіть до наших церков. Це я міг сам бачити в нашій парафії Сергія і Вакха. Той дідусь чи та бабуся могла ніколи не бути того дня на Службі Божій, якби наша жінка не привела чи не привезла на візочку.

 

Отож, слухаючи про це, владики і кардинали, які є членами нашої робочої групи, почали думати, що важливо є допомогти зберегти емігрантам віру і традиції, щоби вони могли бути носіями життя з віри у тих контекстах, де ця нова євангелізація дуже потрібна. Так емігранти з категорії адресатів перейшли в категорію тих, кого називають агентами, тобто протагоністами, дійовими особами тої євангелізаційної місії. Їхній приклад допоміг мені аргументувати, чому ми маємо опікуватися нашими вірними в країнах їхнього нового проживання відповідно до їхньої церковної традиції, приналежності до Церкви свого права. Це може бути великим скарбом для тої місцевої церкви, у якій вони зараз є і серед якої вони свідчать про свою віру своїм життям і способом служіння.

 

 

Папа Бенедикт ХVІ  бачив у нашій Церкві  якийсь історичний спадок, якийсь досвід, який може збагатити всю Спільність Католицької Церкви?

 

На це питання можна відповісти, знову ж таки, в оптиці роздумів, зокрема Святішого Отця Бенедикта XVI, над темою нової євангелізації. Скажімо: як нам сьогодні передавати віру в тих обставинах, коли багато людей вважають релігійне життя, а зокрема християнську віру, як щось другорядне в їхньому житті. У світлі цього духовний історичний досвід нашої Церкви, на його думку, як я відчував, був дуже важливим, бо ми зуміли зберегти і передати нашу віру в неможливих обставинах, яких західний світ не зазнав. Тобто в часи тоталітарного переслідування, в часи, коли справді кожен, хто визнавав себе християнином чи ще й католиком, греко-католиком, за це терпів, а віра збереглася і передалася у родинах. Цей досвід передавання віри у родині, а відтак, скажімо, тема живої парафії як осередку передавання і навчання віри, на думку Папи, є щось дуже важливим, що ми можемо передати іншим.

 

У розмові зі мною особисто і нашими владиками Бенедикт XVI часто говорив про скарб мучеництва нашої Церкви. Тому що мученики Церкви, по-перше, то є свідки віри, по-друге, це є сила нашої Церкви сьогодні. Як колись говорив Тертуліян, кров мучеників є насінням християн, властиво, завдяки ним ми насіялися сьогодні по всій Україні і по всьому світу, завдяки тим людям, які не завагалися віддати своє життя за те, що для них було найважливішим і чого сьогодні світ, можливо, не добачає, тобто – за віру в Бога.

 

Ваше Блаженство, чи можна сказати, що Папа Бенедикт вважав досвід нашої Церкви, досвід збереження віри в епоху переслідувань, як щось, що може допомогти цілій Католицькій Церкві на світовому рівні, яка зараз є під тиском різних новітніх ідей, секулярних явищ, того, що Папа Бенедикт називав диктатурою релятивізму?

 

Очевидно, що відповідь на це питання можна знайти в різних джерелах, які стосуються богослов’я Бенедикта XVI, а відтак – у його душпастирській діяльності. Думаю, що найпершим жестом, який він показав, був факт, що коли вшановуючи цю Церкву серед мучеників, Папа встав. Пригадую, біля мене якраз на тій загальній аудієнції сидів кардинал Жан Франко Раваззі. Коли він побачив, що діється, що Папа встав, він теж мусів встати. Він якраз і займається діалогом Католицької Церкви з невіруючим сьогодні секулярним світом, зокрема впроваджуючи цю практику «Cortile dei gentili», сказав мені: «О, бачите, то є визнання вашої Церкви, пошана до Церкви мучеників».

 

Те, що досвід віри нашої Церкви дуже важливий для західного секулярного світу можна було побачити тоді, коли ми в контексті нашого Синоду благословили Собор Святої Софії у Римі, який був відновлений через реставраційні роботи. Тоді від імені паломників я подарував Папі лампаду у вигляді Собору Святої Софії і сказав: «Бачите, Ваша Святосте, це є такий символ – церква, як lumen gentium, світло народів». Папа подивився і каже: «О, так! Це світло буде мені завжди нагадувати і про вашу Церкву, і про те світло, яке вона може сьогодні дати для Церкви, зокрема на Заході, де того світла не завжди достатньо». То такий другий, можливо, символічний момент зустрічі, а відтак – спонтанної оцінки Папи нашої присутності у Католицькій Церкві, зокрема її важливості для того західного, європейського контексту, про який Ви згадуєте.

 

 

І на сам кінець, Ваше Блаженство, як Ви могли б описати особистість Бенедикта ХVІ, які людські риси вже нині Папи-емерита Вам найбільше запам’яталися?

 

Перше – це велика скромність Святішого Отця Бенедикта ХVІ. Я мав можливість познайомитися з ним ще як з префектом Конгрегації доктрини віри. Пам’ятаю, як він скромно ходив пішки зі своєї праці до свого дому, зосереджений, часто з вервицею в руках. Таким кардинала Рацінгера можна було зустріти в околицях площі св. Петра і Апостольської Столиці. І саме таким я його побачив ще 2002 року на міжнародній конференції щодо  десятиліття виходу у світ Катехизму Католицької Церкви.

 

Також я б сказав, що це дуже лагідний чоловік. Та лагідність, окрім делікатного ставлення до людей, виявлялася і в його любові до музики, і до котів. Однак поєднувалася з неймовірною твердістю думки. Тому коли він виступав на якусь тему або проголошував якусь доктрину віри, дуже часто той, хто його не знав, бачив його дуже строгим префектом Конгрегації, яка  карає за всі відхилення від істинної віри. Але навіть як він читав свою доповідь, аргументував думки дуже тихеньким, лагідним голосом, той голос був дуже могутнім, його всі чули.

 

Третя риса – це я вже поділюся з вражень тих людей, що часом прибували до Риму для того, щоби взяти участь в тих папських аудієнціях – глибока інтелектуальність. Колись чимало паломників прибували до Риму, щоби побачити Івана Павла ІІ, а за Понтифікату Бенедикта ХVІ вони прибували, щоб почути його. Тут йдеться про глибокого інтелектуала, який, можливо, не завжди зважав на якісь політкоректні вимоги сучасного світу, але на істинність того, що він каже. Своїм тихим, лагідним голосом, він справді дуже гучно промовляв до серця сучасної людини, і я не згідний з тими, що кажуть, що він був одним з Пап, якого не зрозуміли. Навпаки, здається, його занадто добре зрозуміли, тому мали до нього до певної міри упередження, застереження, бо його голос міг звучати набагато гучніше, ніж голос сотні різних засобів масової інформації у західному світі.

 

Ваше Блаженство, щиро дякую за цю розмову.

Нехай Господь Вас благословить!

 

розмовляв о.Орест-Дмитро Вільчинський, "Католицький оглядач"