Народжений у Франції в 1567 році, Франциск був дуже терпеливою людиною. Впродовж 13 років він знав, що є покликаний стати священиком, однак нічого не говорив про це своїй сім’ї. Коли його батько сказав, що хоче, щоб він став солдатом і поїхав на навчання до Парижу, Франциск нічого не сказав. Потім він вирушив до Падуї, щоб отримати докторат з права, і надалі мовчав, вивчаючи теологію та практикуючи молитву розуму поміж битвами на мечах. Навіть тоді, коли єпископ запитав, чи не планує він стати священиком, бо йому здавалось, що на Франциска одного дня чекатиме мітра, той не промовив ні слова. Чому ж Франциск так довго чекав? Впродовж усього життя він чекав на те, щоб чітко зрозуміти Божу волю. Він ніколи не хотів накидати свої бажання Богові.

Бог нарешті дав йому чітко зрозуміти свою волю під час кінної прогулянки. Франциск тричі впав з коня, і кожного разу його меч випадав із піхов, утворюючи на землі разом із піхвами форму хреста. І після того Франциска було призначено коад’ютором женевського єпископа.

В період Протестантської реформації Франциск вирішив очолити експедицію до кальвіністської території Швейцарії і навернути в католицизм 60 тисяч кальвіністів. В експедицію вирушило всього двоє осіб: Франциск і його двоюрідний брат. Батько відмовився надати йому будь-яку допомогу, а єпархія була занадто бідною, щоб підтримати його.

Впродовж трьох років він ходив по тій місцевості, перед його обличчям закривали двері, в нього кидали камінням. У суворі зими його ноги промерзали аж до крові, при кращій нагоді він спав у стодолах, а одного разу був змушений на ніч прив’язати себе на дереві, щоб врятуватись від вовків. На ранок він настільки примерз, що довелось спиляти гілку, щоб його дістати. Після трьох років мандрівки брат покинув Франциска, і той пішов далі сам, не навернувши на той час ще жодної особи.

Надзвичайна терпеливість працювала на користь Франциска. Ніхто не хотів його слухати, йому навіть двері не відкривали. Однак Франциск знайшов спосіб потрапити у домівки. Він писав свої проповіді на листку, від руки копіював їх і підкидав людям під двері. Це були перші в історії буклети релігійного характеру.

Батьки боялися приходити до нього, тому Франциск вирішив взятись за дітей. Коли батьки бачили наскільки добрим до дітей він був і як бавився з ними, то починали заводити з ним розмову.

Франциску вдалося навернути до Католицької Церкви 40 тисяч осіб.

У 1602 році його призначили єпископом Женеви. А вже у 1604 році він зробив один із найважливіших кроків у житті. Того року у Діжоні він познайомився із Йоанною де Шанталь, яку раніше бачив уві сні. Їх пов’язує дружба і разом вони стають на шлях, що веде їх до святості. Франциск стає її духовним наставником на шляху до містичного зв’язку з Богом. Вже через три роки вони засновують нове релігійне згромадження візитанток.

Франциск дуже багато працював: проповідував, проводив візитації, напоумлював, катехизував глухих (навіть придумав мову жестів для них), і через це виснажувався та часто хворів. Однак, вважаючи, що головним завданням єпископа є духовний провід, він не зупинявся і наполегливо працював. Ця праця зовсім не послаблювала його внутрішній духовний мир, а навпаки – зміцнювала його. Більшість своїх духовних підопічних він настановляв у листах, і таким чином застосовував свою неперевершену терпеливість. У листі до Йоанни де Шанталь він написав одного разу: «Мені слід відповісти на більше п’ятдесяти листів. Якщо я намагатимуся поспішати з відповідями, то не впораюся. Тому я маю намір ані поспішати, ані переживати. Сьогодні ввечері планую відповісти на стільки листів, скільки встигну. Завтра робитиму те ж, і так триватиме, поки не відповім на всі».

На той час вважалось, що шлях до святості призначений лише для монахів і монахинь, але зовсім не для звичайних мирян. Але Франциск ламав ці стереотипи, даючи духовні настанови мирянам у їх щоденному житті. Своїм життям він довів, що людина може зростати у святості, навіть займаючись дуже активною працею. У 1608 році він написав книжку для звичайних людей під назвою «Вступ до богопосвяченого життя», яка спочатку складалася із написаних листів. У Європі вона одразу почала користуватись успіхом, хоча деякі проповідники засуджували її, оскільки в ній Франциск толерував танці та жарти.

Для Франциска любов до Бога була схожа на романтичну любов. Він говорив: «Той, хто любить Бога, не може перестати думати про Нього, постійно прагнучи Його і говорячи про Нього». Ключем до Божої любові була молитва: «Звертаючи свій погляд у розважанні до Бога, уся твоя душа сповниться Ним. Усі молитви починай в Божій присутності». Для дуже зайнятих працею людей він радив: «Час від часу старайся відійти до самотності твого серця, навіть ззовні будучи зайнятим розмовою чи співпрацею з іншими, і поговори з Богом».

Стаючи все старішим і більш хворим, Франциск говорив: «Мушу якось себе розворухобити, але чим більше намагаюсь, тим повільнішим стаю». Він хотів усамітнитись, але тоді все більше людей його потребувало: і Папа, і Людовик XIII, і багато інших. «Тепер я дійсно відчуваю, неначе тримаюсь землі лише однією ногою…» Він помер 28 грудня 1622 року, давши монахині останню пораду: «Смиренність».

У 1661 році папа Олександр VII беатифікував його, а через три роки – канонізував. У 1877 році блаженний папа Пій ІХ проголосив Франциска Доктором Церкви.

Римо-Католицька Церква відзначає урочистість св. Франциска Салезького 24 січня, в день, коли у 1624 році його поховали у французькому Аннесі.

Через звіщення слова Божого у різноманітний незвичайний тоді спосіб, зокрема розповсюдження буклетів, різних оголошень та друкованих видань, у 1923 році папа Пій ХІ проголосив Франциска покровителем журналістів, авторів та письменників.

Св. Франциск придумав мову жестів для того, щоб розповідати глухим про Бога, і тому його вважають покровителем глухих.

В 1859 Дон Боско заснував Салезіянське Згромадження, яке назвав «Побожне Товариство Святого Франциска Салезького», до складу якого входило 17 осіб, які виявили бажання наслідувати приклад Франциска та задум о. Івана Боско у служінні молоді.

За матеріалами catholic.org