Конгрегація доктрини віри

Доктринальна нота
щодо певних аспектів євангелізації

І. Вступ

1. Ісус Христос був посланий Отцем голосити Євангеліє, кличучи людей до навернення і віри (пор. Мк.1, 14-15). Після свого воскресіння він довірив продовження своєї місії євангелізації апостолам (пор. Mт. 28,19-20; Mк. 16,15; Лк. 24,4-7; Ді. 1,3): «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Йо. 20,21; пор. 17,18). За допомогою Церкви Христос хоче бути присутнім у кожну історичну епоху, у кожному місці на землі і у кожній частині суспільства, з метою досягнути кожну людину, щоб було одне стадо і один пастир (пор. Йо. 10, 16): «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Mк. 16,15-16).

Отже, апостоли, «спонукані Духом, запрошували всіх змінити своє життя, навернутись і охреститись» [1], бо «Церква-паломниця необхідна для спасіння» [2]. І той самий Господь Ісус Христос, який присутній у Церкві, йде попереду праці євангелізаторів, супроводжує їх, і робить їхню працю плідною: те, що мало місце біля витоків християнської історії, продовжується протягом всього її шляху.

На початку третього тисячоліття заклик, який Петро і його брат Андрій, як і всі перші учні, чули від Ісуса, продовжує звучати у світі: «Відчальте на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). А після чуда величезного улову риби Господь відкрив Петрові, що він стане «рибалкою людей» (Лк. 5,10).

2. Термін «євангелізація» має дуже багате значення. [4] У ширшому розумінні, вона обіймає усю місію Церкви:  усе Її життя становить виконання traditio Evangelii, проголошення і передавання Євангелія, яке є «силою Божою на спасіння усіх, хто вірить» (Рим. 1,16) і яку, в кінцевій суті, визначив сам Ісус Христос (пор. 1 Кор. 1,24). Зрозуміла таким чином, євангелізація скерована до усього людства. В кожному випадку, євангелізувати не означає просто навчати доктрини, але проголошувати Ісуса Христа своїми словами і вчинками, тобто, робити себе інструментом Його присутності та діяльності у світі.

«Кожна особа має право почути ’Радісну Звістку’ Бога, котрий об’являє і дає себе в Христі, щоб кожен міг жити в повноті своїм належним покликанням». [5] Це право, яке сам Господь покладає на кожну особу, щоб кожен чоловік і жінка були здатними істинно сказати разом із Святим Павлом: Ісус Христос «полюбив мене і віддав себе заради мене» (Гал. 2,20). Це право включає і відповідний обов’язок євангелізувати: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов'язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!» (1Кор. 9,16; пор. 10,14). Таким чином, очевидно як кожна діяльність Церкви має важливий євангелізаційний вимір і ніколи не може бути відокремленою від зобов’язання допомагати усім людям зустріти Христа у вірі, що є основною метою євангелізації: «Соціальні питання і Євангеліє нероздільні. Якщо ми приносимо людям лише знання, здатність, технічні навики і інструменти, ми приносимо їм замало». [6]

3. Сьогодні, однак, існує зростаюче збентеження, в результаті якого багато осіб не слухають і не виконують  завдання Господа (пор. Мт. 28,19). Часто вважається, що усілякі спроби переконати інших у релігійних питаннях є обмеженням їх свободи. З цієї точки зору, правосильно було б представляти власні думки і запрошувати людей діяти відповідно до їх совісті, не маючи на меті їх навернення до Христа і католицької віри. Вважається, що достатньо допомогти людям стати більш гуманними чи більш вірними своїй власній релігії; достатньо будувати спільноти, які прагнутимуть справедливості, свободи, миру і солідарності. Більше того, дехто дотримується думки, що Христа не слід проголошувати тим, хто його не знає, також не слід заохочувати приєднатись до Церкви, оскільки спастися можливо також не маючи точного знання про Христа і не будучи формально притіловленим до Церкви.

У зв’язку із цими проблемами, Конгрегація доктрини віри визнала за необхідне опублікувати цю Ноту. Цей документ, що містить повноту католицької доктрини щодо євангелізації, поширено представлену у навчаннях Павла VI і Івана Павла ІІ, призначений для роз’яснення певних аспектів відносин між місійним завданням Господа і повагою совісті та релігійної свободи усіх людей. Це питання має важливе антропологічне, еклезіологічне та екуменічне значення.

ІІ. Деякі антропологічні наслідки

4. «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого - Ісуса Христа» (Йо. 17,3). Бог дав людям розум і волю, щоб вони могли свобідно шукати, пізнавати і любити його. Тому людська свобода є одночасно ресурсом і викликом, запропонованим людині Богом, який її створив: пропозицією, спрямованою до здатності людської особистості пізнавати і любити те, що добре і істинне. Ніщо так не ангажує людську свободу, як пошук добра і істини через запрошення її до свого роду зобов’язання, яке включає фундаментальні аспекти життя. Це особливо важливо у випадку спасенної істини, яка не лише є об’єктом думки, але також і подією, яка охоплює цілу людину – розум, волю, почуття, дії і майбутні плани – коли людина вирішує бути вірною Христові. Вже у пошуці добра і істини діє Святий Дух, відкриваючи людське серце і готуючи його прийняти істину Євангелія, як зазначив Тома Аквінський у своїй відомій фразі: omne verum a quocumque dicatur a Spiritu Sancto est [7]. Тому, отже, важливо оцінювати дію Духа, який створює спорідненість з істиною і веде людське серце до неї, допомагаючи людському знанню дозрівати як у мудрості, так у невимушеній довірі до того, що є істиною. [8]

Однак, сьогодні з постійно зростаючою частотою постають питання про легітимність представлення іншим  - щоб вони в свою чергу могли прийняти – те, що кимось вважається істиною. Часто це бачать як порушення свободи іншої людини. Така візія людської свободи, відділена від її інтегрального посилання на істину, є одним з виражень «того релятивізму, який, не визнаючи нічого дефінітивно, єдиним критерієм залишає лише себе зі своїми прагненнями, і під видимістю свободи стає тюрмою для кожного» [9]. У різноманітних формах агностицизму і релятивізму, присутніх у сучасній думці, «легітимізований плюралізм позицій поступився недиференційованому плюралізму, базованому на припущенні, що всі позиції є рівнозначні, що є одним з найбільш поширених сьогодні симптомів відсутності впевненості у істині. Навіть певні концепції життя, які походять зі Сходу, видають цю відсутність впевненості, відмовляючи істині в її ексклюзивному характері і припускаючи, що істина проявляє себе однаково у різних доктринах, навіть суперечливих між собою» [10]. Якщо людина заперечує свою фундаментальну здатність до істини, якщо вона скептично ставиться до своєї здатності справді знати, що є істиною, вона закінчує втратою того, що унікальним чином принаджує її інтелект і зачаровує її серце.

5. У зв’язку з цим, коли йдеться про пошук істини, той, хто довіряє лише своїм власним зусиллям і не визнає потреби допомоги інших, обманює сам себе. Людина «від народження пов’язана із різноманітними традиціями, які дають їй не лише мову і культурну формацію, але також різні істини, в які вона вірить майже інстинктивно… Тим не менше, в житті людини є багато інших істин, в які легко повірити, ніж тих, вірогідність яких можна встановити особисто». [11] Необхідність довіряти знанням, отриманим з культурної спадщини чи від інших людей, збагачує людину істинами, які вона не змогла б почерпнути самостійно, а також міжособистісними та соціальними відносинами, які розвиваються в цьому процесі. Духовний індивідуалізм, з іншої сторони, ізолює особу, заважаючи їй відкритись в довірі на інших – для того, щоб і отримати, і дарувати рясні блага, що живлять її свободу – і ставить під загрозу право висловлювати власні переконання і думки в суспільстві. [12]

Зокрема, істина, яка здатна проливати світло на значення життя людини і скеровувати його, досягається через довірливе прийняття від тих осіб, які можуть гарантувати точність і автентичність самої істини: «Без сумніву, здатність довірити себе і своє життя іншій людині, а також рішення зробити це є серед найважливіших і виразних людських дій». [13] Хоча це відбувається на глибшому рівні, прийняття одкровення, що проходить через віру, також входить у динаміку пошуку істини: «Послушність віри (Рим. 16,26, пор. Рим. 1,5; 2 Кор. 10,5-6) має бути дана Богові, котрий приносить одкровення; цією послушністю віри людина вільно присвячує усю себе Богові, пропонуючи «повну покірність розуму і волі Богові, котрий приносить одкровення» і вільно дає згоду на дане ним одкровення». [14] Другий Ватиканський Собор, підтвердивши право і обов’язок кожної особи шукати істину в питаннях релігії, додає: «Пошук істини, однак, має проходити у спосіб, відповідний гідності людської особи і її соціальної природи, а саме, вільним дослідженням з допомогою навчання та настановлення, комунікації і діалогу. Саме такими способами люди діляться істиною, яку віднайшли (чи думають, що віднайшли), і таким чином вони допомагають один одному в пошуках істини». [15] В кожному випадку, істина «не нав’язує себе, хіба що силою самої істини». [16] Таким чином, чесно провадити людський розум і свободу до зустрічі з Христом і його Євангелієм не є недоречним вторгненням, а швидше законним прагненням і служінням, здатним зробити людські відносини більш плідними.

6. Євангелізація не лише є можливістю збагатитися для тих, до кого вона скерована; вона також є збагаченням і для того, хто проводить євангелізацію, а також для усієї Церкви. Наприклад, в процесі інкультурації «сама вселенська Церква збагачується формами вираження і цінностями у різних сферах християнського життя… Вона пізнає і виражає ще краще таємницю Христа і водночас мотивується постійною оновою». [17] Власне, з Дня П’ятидесятниці Церква маніфестувала всесвітність своєї місії, приймаючи у Христі незліченні багатства людей всіх часів і місць людської історії. [18] Крім своєї антропологічної цінності, кожна зустріч з іншою людиною чи культурою здатна виявити можливості Євангелія, які до цього могли бути не повністю розкриті, і які можуть збагатити життя християн і Церкви. Завдяки цьому динамізму «традиція, яка походить від апостолів, прогресує у Церкві з допомогою Святого Духа». [19]

Це той же Святий Дух, який після діяння у втіленні Ісуса Христа у лоні Пречистої Діви Марії, оживляє материнські дії Церкви у євангелізації культур. Хоч Євангеліє не залежить від жодної культури, воно здатне вливатися у всі культури, причому ніколи не дозволяючи їм підпорядкувати себе. В цьому сенсі Святий Дух є принциповим посередником інкультурації Євангелія, головуючи плідним чином у діалозі між Словом Бога, об’явленим у Христі, і найглибшими питаннями, які постають серед многоти людських істот та культур. Таким чином, подія П’ятидесятниці триває у історії, в єдності тої самої віри, збагаченої різницею мов і культур.

7. Комунікація релігійно важливих подій та істин з метою прийняття їх іншими не лише перебуває в досконалій гармонії з людським феноменом діалогу, комунікації і освіти, вона також узгоджується з іншим важливим антропологічним фактом: притаманним людині прагненням ділитись з іншими своїм добром. Прийняття Доброї Новини у вірі динамічно спонукає до такої комунікації. Істина, яка спасає життя, запалює серце того, хто її отримав, любов’ю до ближнього, яка мотивує його вийти назустріч іншому у свободі, яку він безкоштовно отримав.

Хоча нехристиянин може стати спасенним завдяки ласці, яку Бог дарує у «відомий йому спосіб» [21], Церква не може перестати розрізняти, що таким людям бракує великих переваг у цьому світі: знання про правдиве обличчя Бога та дружбу Ісуса Христа, Бога-з-нами. Дійсно, «немає нічого красивішого, ніж здивування Доброю Новиною, зустріччю з Христом. Немає нічого красивішого, ніж знати його і говорити іншим про нашу з ним дружбу» [22]. Відкриття фундаментальної істини [23] про Бога, про людину і світ, є великим добром для кожної людської особи, в той час як життя в темряві щодо кінцевих питань  є злом і часто коренем страждань та рабства, яке часами може бути жахливим. Ось чому святий Павло не вагається описувати навернення до християнської віри як визволення «від сил темряви» і як входження «до Царства Його улюбленого Сина,  в якому ми маємо відкуплення і прощення наших гріхів» (Кол.1,13-14). Тому, отже, повна приналежність до Христа, який є Істиною, і до Церкви,  не применшує людської свободи, а швидше вивищує її і направляє до її повноти, до безкорисливої  любові і турботи про добро всіх людей. Неоціненним даром є жити у вселенській спільноті друзів Бога, яка випливає з причастя у життєдайному тілі його Сина, отримати від нього впевненість у прощенні гріхів і жити любов’ю, яка народжується з віри. Церква прагне, щоб кожен був учасником цих дібр, щоб всі могли отримати повноту істини і повноту значення спасіння, щоб могти «ввійти у свободу і славу дітей Божих» (Рим. 8,21.)

8. Євангелізація закладає також щирий діалог, який шукає розуміння причин та почуттів інших. Справді, серця іншого можна досягнути лише у свободі, любові та діалозі, таким чином, щоб голошене слово не лише було сказане, але і правдиво засвідчене у серцях тих, кому воно адресовано. Це вимагає взяти до уваги надії, страждання і конкретні ситуації тих, з ким ведеться діалог. Саме у такий спосіб люди доброї волі відкривають серця вільніше і діляться своїм духовним і релігійним досвідом зі всією щирістю. Досвід ділення, характерна риса справжньої дружби, є цінною нагодою свідчення і християнського проповідування.

Як і у кожне інше поле людської активності, так і у релігійний діалог може ввійти гріх. Деколи трапляється так, що такий діалог не ведеться згідно його природної мети, але, натомість, дає місце обману, егоїстичним мотивам чи зарозумілості, таким чином не поважаючи гідності і релігійної свободи партнерів по діалогу. З цієї причини «Церква суворо забороняє примушувати людей приймати віру чи приводити або підштовхувати їх до цього невідповідними методами. До того ж, вона рішуче захищає право, що жодну людину не можна відводити від віри несправедливими переслідуваннями» [24].

Первинним мотивом євангелізації є Христова любов до вічного спасіння всіх. Єдиним прагненням автентичних євангелізаторів є безкорисливо уділяти те, що вони самі безкорисливо отримали: «Від самих початків Церкви Христові учні прагнули навертати людей до віри у Христа Господа; але в жодному разі не через насилля чи тактику, негідну Євангелія, але понад усе силою Божого Слова» [25]. Місія апостолів і її продовження у місії ранньої Церкви залишається фундаментальною моделлю євангелізації на всі часи: це місія, яка часто була позначена мучеництвом, як показує історія двадцяти століть. Саме мучеництво надає достовірності свідкам, які не шукають ні сили, ні переваги, але натомість кладуть своє життя за Христа. Перед усім світом вони показують неозброєну силу, повну  любові до всіх людей, яка дарується тим, хто слідує за Христом аж до повного дарування свого існування. Так вже є, що християни, від світанку християнства аж до наших часів, терпіли переслідування за Євангеліє, як і сам Ісус заповідав: «Якщо мене переслідували, то і вас переслідуватимуть» (Йо. 15,20).

II. Еклезіологічне значення

9. З дня Зіслання Святого Духа кожен, хто повністю приймає віру, включається в спільноту вірних: «Ті ж, що прийняли його слово [Петра] охрестились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ» (Ді. 2, 41). З самого початку Євангеліє проповідується всім людям в силі Святого Духа, щоб вони увірували і стали учнями Христа і членами Його Церкви. У працях Отців Церкви завжди присутній заклик виконувати місію, покладену на Христових учнів [26]. Зазвичай для позначення процесу приведення язичників до Церкви використовується слово «навернення». Однак «навернення» (метаноя) у християнському значенні слова - це зміна способу думання і поведінки, як прояв нового життя у Христі, проголошене вірою. Йдеться про безперервну зміну думок і вчинків, що призводить до ближчого ототожнення з Христом (пор. Гал. 2, 20), до якої покликані насамперед охрещені. Таким є, в першу чергу, значення Ісусового заклику: «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1, 15; пор. Мт. 4, 17).

Дух християнства завжди пожвавлювався прагненням привести все людство до Христа через Церкву. Приєднання нових членів Церкви  не є розширенням групи людей у владі, але входження в коло друзів Христа, Який охоплює небо і землю, різні континенти і епохи. Це отримання дару спілкування з Христом, який є «новим життям», що надихається милосердям і прагненням до справедливості. Церква є інструментом - «насінням і початком» [27] - Царства Божого, а не політичною утопією. Вона вже є присутністю Бога в історії і несе в собі істинне, остаточне майбутнє, в якому Він буде «все у всьому» (1 Кор. 15, 28); присутність необхідна, тому що тільки Бог може принести на землю справжній мир і справедливість. Царство Боже не є - як дехто сьогодні думає - якась невизначена реальність, що перевершує весь релігійний досвід і традиції, до якої їм слід прагнути як до універсального і однорідного спілкування всіх, хто шукає Бога. Це насамперед особистість, якою є Особа на Ім'я Ісус з Назарету, образ невидимого Бога [28]. Тому всякий вільний рух людського серця до Бога і Його Царства по самій своїй природі неодмінно веде до Христа і орієнтується на вступ в Його Церкву, яка є дієвим знаком цього Царства. Тому Церква є провідником Божої присутності і, отже, засобом правдивої гуманізації людини і світу. Розширення Церкви в ході історії, що є метою місіонерської діяльності, - це служіння Божій присутності через Його Царство: справді, неможливо «відокремити Царство від Церкви» [29].

10. На сьогоднішній день місійне проповідування Церкви «стоїть перед небезпекою релятивістських теорій, які намагаються виправдати релігійний плюралізм не тільки де-факто, а й де-юре (тобто, в принципі)» [30]. Вже давно склалася ситуація, в якій багатьом вірним є незрозумілою сама причина євангелізації [31]. Навіть говорять, що твердження про отримання в дар повноти Божого Об'явлення таїть в собі нетерпимість і небезпеку для миру на землі.

Розмірковуючи таким чином, вони не розуміють, що повнота дару істини, посланого Богом, відкриваючись людині, поважає свободу, яку Він Сам створює як невід'ємну рису людської природи і яка є не байдужістю, але прагненням вічності. Ця оцінка є вимогою католицької віри і Христової любові, складовою частиною євангелізації і, отже, благом, яке потрібно розвивати в нерозривному зв'язку з діяльністю, спрямованою на те, щоб пізнати і вільно прийняти повноту спасіння, запропонованого Богом людині через Церкву.

Повага до релігійної свободи [32] і діяльність на її захист «в жодному випадку не повинна робити нас байдужими до істини і добра. Більше того: сама любов спонукає учнів Христових проповідувати спасенну істину всім людям» [33]. Ця любов - дорогоцінна печать Святого Духа, Який, будучи головною дією початку евангелізації [34], невпинно розбуджує серця проголошенням Євангелія, відкриває їх до його прийняття. Ця любов живе в серці Церкви, виливається, як вогонь милосердя, і доходить до найвіддаленіших куточків землі, до серця кожної людини. Адже від усієї душі людина чекає зустріч з Ісусом Христом.

Тому стає зрозумілою невідкладність заклику Христа до євангелізації і те, що місія, яку Господь доручив апостолам, стосується всіх охрещених. Слова Ісуса «Отже, ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28, 19-20) звернені до всіх членів Церкви, до кожного згідно з його покликанням. І сьогодні, коли так багато людей живуть в різних типах «пустелі», особливо в «пустелі темряви, яка приховує Бога, спустошенні умів, які втратили свідомість гідності людського життя» [35], Папа Бенедикт XVI нагадав світу про те, що: «Церква в цілому і її пастирі, подібно до Христа, повинні йти по шляху, щоб вивести людей з пустелі туди, де є життя, до дружби з Сином Божим, до Того, Хто дарує нам життя у всій повноті» [36]. Це апостольське завдання - обов'язок, а також невід'ємне право, прояв релігійної свободи, яка має відповідні етико-соціальні та етико-політичні аспекти [37]. Право, яке, на жаль, в деяких країнах світу ще не визнається законним, в інших - фактично не дотримується на практиці [38].

11. Той, хто проголошує Євангеліє, розділяючи любов Христа, Який полюбив нас і віддав Себе в жертву за нас (Еф. 5, 2), є Його послом і волає від імені Христового: Примиріться з Богом! (2 Кор. 5, 20). Ця любов є виразом вдячності, що наповнює людські серця, коли вони відкриваються для любові, дарованої Ісусом Христом, тієї Любові, що «Всесвіт включає в себе» [39]. Цим пояснюється впевненість, віра і сміливість (parrhesia), які проглядались у проповіді апостолів (Ді. 4, 31; 9, 27-28; 26, 26 і т.д.) і які відчув цар Агриппа, слухаючи апостола Павла: «Ще трохи, і ти мене  переконаєш стати християнином!» (Ді. 26, 28).

Євангелізація здійснюється не тільки через публічне проповідування Євангелія і не тільки за допомогою заходів соціального значення, але і за допомогою особистого свідчення, яке завжди являє собою дуже ефективний спосіб євангелізації. Справді, «спосіб передачі Євангелія, від людини до людини - поряд з його проповідуванням в загальному до широкої громадськості - не втрачає свого значення і важливості. [...] Нагальність проповідування Радісної Звістки великій кількості людей не повинна змусити забути про цей спосіб проповідування, завдяки якому незвичайне слово, отримане від однієї людини, досягає і зачіпає свідомість іншої» [40].

У будь-якому випадку треба пам'ятати про те, що в проповідуванні Євангелія слово і свідчення життя мають однаково важливі значення [41]. Для того, щоб світло істини засяяло для всіх людей, необхідно перш за все свідчення святості. Якщо слово заперечується вчинками, то його важко прийняти. Але недостатньо одного лише свідчення, оскільки «навіть найяскравіше свідчення залишиться безсилим, якщо воно не висвітлено і не виправдано, не пояснено чітко і однозначно - те, що Петро виразив у словах: «завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 Пт. 3, 15)» [42].

IV. Деякі екуменічні значення

12. Від самого початку екуменічний рух був тісно пов’язаний з євангелізацією. Фактично, єдність є доказом достовірності місіонерської діяльності, і тому ІІ Ватиканський Собор з жалем визнав, що скандал поділу «спричиняє шкоду найсвятішій справі проповіді». [43] Сам Ісус, у ніч перед своєю смертю, молився «щоб усі були одно … , щоб світ увірував» (Ів. 17, 21).

Місія Церкви універсальна і не обмежується конкретними регіонами Землі. Однак, євангелізація здійснюється по-різному в залежності від різних ситуацій, в яких це відбувається. У вузькому значенні євангелізація – це місія ad gentes, спрямована до тих, хто не знає Христа. У ширшому значенні вона використовується для опису звичайної душпастирської праці, а вираз «нова євангелізація» визначає душпастирство тих, які занехаяли практикування християнської віри. [44] Окрім того, євангелізація здійснюється також у країнах, де живуть християни-некатолики, у тому числі країнах з давньою християнською традицією та культурою. У зв’язку з цим необхідним є як справжня повага до традиції та духовного багатства цих країн, так і дух щирої співпраці. Католики, «уникаючи будь-якої форми байдужості чи безладу, як і безглуздого суперництва, через спільне визнання віри в Бога і Господа Ісуса Христа перед усіма народами – наскільки це можливо – могли співпрацювати зі своїми відокремленими братами у соціальних, культурних, технічних та релігійних питаннях відповідно до Декрету про Екуменізм». [45]

В екуменічній діяльності можна виділити різні аспекти: насамперед це слухання, як фундаментальна умова будь-якого діалогу, потім богословська дискусія, в якій через пошук розуміння вірувань, традицій та переконань інших можна досягнути згоди, часом прихованої у розбіжностях. Із цим нерозривно пов’язаний інший істотний вимір екуменізму: свідчення і проголошення тих елементів, які не є особливими традиціями чи богословськими тонкощами, але які належать радше безпосередньо до Традиції віри.

Однак, екуменізм не є лише інституційним виміром, спрямованим на «зростання часткової єдності, що існує між християнами, до повного сопричастя у вірі та любові». [46] Це також завдання кожного вірного, насамперед через молитву, покаяння, навчання і співпрацю. Завжди і всюди кожний католик має право і обов’язок давати свідчення своєї віри та в повноті проголошувати її. Католики, разом із християнами-некатоликами, мають увійти у шанобливий діалог у любові й істині, діалог, який не є лише обміном ідеями, але також і дарами, [47] щоб могти запропонувати своїм партнерам по діалогу повноту засобів для спасіння. Цей шлях провадить до все глибшого навернення до Христа.

У зв’язку з цим потрібно також згадати, що якщо християнин-некатолик, з міркувань сумління та будучи переконаним у католицькій істині, просить про прийняття у повне сопричастя з Католицькою Церквою, то це належить поважати, як дію Святого Духа і як вираз свободи совісті і віросповідання. У такому випадку це не має бути питанням прозелітизму у негативному значенні, яке приписується цьому терміну. [49] Як чітко визначено Декретом ІІ Ватиканського Собору про екуменізм, «очевидно, що праця з підготовки та поєднання тих осіб, які прагнуть повного католицького сопричастя, за своєю природою відмінна від екуменічної діяльності, проте між ними немає жодної суперечності, оскільки як одне, так і друге відбуваються за дивовижним Божим діянням». [50] Таким чином, екуменічна діяльність не усуває права і не забирає відповідальності проголошення католицької віри у повноті іншим християнам, які вільно бажають прийняти її.

Природно, що ця перспектива вимагає уникнення будь-якого надмірного тиску: «У поширенні релігійної віри та впровадженні релігійних практик кожен повинен завжди утримуватися від будь-якого виду дій, які б могли сприйнятися як примус чи нечесне або невідповідне переконування, особливо коли це стосується бідних чи неосвічених людей. [51] Свідчення істини не прагне нічого нав’язати силою, ні примусовою дією чи тактикою, несумісною з Євангелієм. Вияв любові вже за визначенням є вільним. [52] Любов і свідчення істини спрямовані насамперед на переконання інших завдяки силі Божого слова (пор. 1 Кор. 2, 3-5; 1 Сол. 2, 3-5). [53] Християнська місія опирається на силу Святого Духа та безпосередньо на істину, яка проголошується.

V. Підсумок

13. Євангелізаційної діяльності Церкви ніколи не забракне, оскільки, відповідно до Його обіцянки, присутність Господа Ісуса в силі Духа Святого ніколи від неї не відійметься: «Я з вами завжди, аж до кінця світу» (Мт. 28,20). Релятивізм та іренізм, що поширені сьогодні у сфері релігії, не є дійсними причинами для того, щоб не могти відповідати на важке, проте захоплююче завдання, яке належить до природи самої Церкви і власне є «першим завданням Церкви». [54] «Caritas Christi urget nos – любов Христова спонукає нас» (2 Кор. 5,14) – про цю істину свідчить життя незліченних католиків. Впродовж усієї історії Церкви люди, мотивовані любов’ю Ісуса брались за все можливі ініціативи та діла для того, щоб проголошувати Євангеліє усьому світові і в усіх прошарках суспільства, як постійне нагадування і запрошення кожного покоління християн із щедрістю виконувати завдання Христа. Таким чином, як нагадує Папа Бенедикт XVI, «проголошення і свідчення Євангелія є першим служінням, яке християни можуть нести кожній особі і всьому людству, будучи покликаними передавати усім Божу любов, яка в повноті проявилась в Ісусі Христі, єдиному Спасителеві світу». [55] Любов, що йде від Бога, поєднує нас з Ним і «перемінює нас у «ми», яке долає наші розділення і робить нас єдиними, поки в кінці Бог буде «усім в усьому» (1 Кор. 15,28). [56]

Верховний Понтифік Бенедикт XVI, на аудієнції для нище підписаного Кардинала Префекта 6 жовтня 2007 року, погодив цю Доктринальну ноту, прийняту на Черговій Сесії Конгрегації доктрини віри і постановив, щоб вона була опублікована.

Видано в Римі, при Конгрегації доктрини віри, 3 грудня 2007 року, в день пам’яті Св. Франциска Ксаверського, покровителя місій.

Кардинал Вільям Левада
Префект

Анджело Амато
Титулярний єпископ м. Сіла
Секретар

Переклад "Католицького Оглядача"

________________________________________
[1] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio (7 грудня 1990), 47: AAS 83 (1991), 293.
[2] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 14; пор. Декрет Ad gentes, 7; Декрет Unitatis redintegratio, 3. Це навчання не суперечить універсальній спасенній волі Бога, Котрий «прагне, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2,4); таким чином, «необхідно зберігати ці дві істини разом, а саме, реальну можливість спасіння в Христі для усього людства і потребу Церкви у спасінні» (Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 9: AAS 83 [1991], 258).
[3] Пор. Іван Павло II, Апостольський лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001), 1: AAS 93 (2001), 266.
[4] Пор. Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975), 24: AAS 69 (1976), 22.
[5] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 46: AAS 83 (1991), 293; пор. Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 53 і 80: AAS 69 (1976), 41-42, 73-74.
[6] Бенедикт XVI, Проповідь під час Літургії в Мюнхені (10 вересня 2006): AAS 98 (2006), 710.
[7] Святий Тома Аквінський, Summa Theologiae, I-II, q. 109, a.1, ad 1: «будь-яка істина, незважаючи хто її говорить, походить від Святого Духа».
[8] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio (14 вересня 1998), 44: AAS 91 (1999), 40.
[9] Бенедикт XVI, Звернення до учасників Церковної єпархіальної конвенції Риму «Родина і християнська спільнота: виховання людини та передача віри» (6 червня 2005): AAS 97 (2005), 816.
[10] Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio, 5: AAS 91 (1999), 9-10.
[11] Там само, 31: AAS 91 (1999), 29; пор. Другий Ватиканський Собор, Пастирська конституція Gaudium et spes,12.
[12] Це право було визнане і підтверджене також Вселенською декларацією прав людини від 1948 (ст. 18-19).
[13] Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio, 33: AAS 91 (1999), 31.
[14] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 5.
[15] Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 3.
[16] Там само, 1.
[17] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 52: AAS 83 (1991), 300.
[18] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Slavorum Apostoli (2 червня 1985), 18: AAS 77 (1985), 800.
[19] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 8.
[20] Пор. Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 19-20: AAS 69 (1976), 18-19.
[21] Другий Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 7; пор. Догматична конституція Lumen gentium, 16; Пастирська конституція Gaudium et spes, 22.
[22] Бенедикт XVI, Проповідь під час Служби Божої Інавгурації понтифікату (24 квітня 2005): AAS 97 (2005), 711.
[23] Пор. Перший Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Filius, 2: “Саме завдяки цьому божественному одкровенню ті питання, що стосуються Бога, які самі по собі не виходять за рамки людського розуму, можуть, навіть в теперішньому стані людської раси, бути відомими усім без труднощів, з твердою впевненістю і без домішків помилок (пор. Святий Тома Аквінський, Summa Theologiae, I, q.1, a.1)” (DH 3005).
[24] Другий Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 13.
[25] Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 11.
[26] Пор., наприклад, Климент Александрійський, Protrepticus (Заклик до греків), IX, 87, 3-4 (Джерела Chrétiennes 2:154-155); Святий Августин, Sermo 14D [=352 A], 3 (Nuova Biblioteca Agostiniana, XXXV/1, 269-271).
[27] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 5.
[28] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 18: AAS 83 (1991), 265-266: «Якщо царство відділене від Ісуса, воно більше не є царством Божим, яке він об’явив. Результатом є спотворення значення царства, що ризикує бути перетвореним на чисто людську чи ідеологічну ціль, і спотворення ідентичності Христа, котрий більше не виступає Господом, якому все має одного дня бути підкорене (пор. 1 Кор. 15,27)».
[29] Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 18: AAS 83 (1991), 266. Про відносини між Христом і Царством, пор. також Конгрегація доктрини віри, Декларація Dominus Iesus (6 серпня 2000), 18-19: AAS 92 (2000), 759-761.
[30] Конгрегація доктрини віри, Декларація Dominus Iesus, 4: AAS 92 (2000), 744.
[31] Пор. Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 80: AAS 69 (1976), 73: «Окрім того, додається, навіщо проголошувати Євангеліє, якщо увесь світ спасається благородністю серця? Ми також знаємо, що світ і історія сповнені «насіння Слова»; чи не є ілюзією заявляти про принесення Євангелія туди, де воно вже існує в насінні, яке посіяв сам Господь?»
[32] Пор. Бенедикт XVI, Звернення до Римської Курії з нагоди Різдвяних свят (22 грудня 2005): AAS 98 (2006), 50: «…якби релігійна свобода вважалась виразом людської нездатності віднайти істину і так стала канонізацією релятивізму, тоді ця соціальна та історична необхідність невідповідно піднімається на метафізичний рівень і таким чином позбавляється її правдивого значення. Отже, її не можуть прийняти ті, хто вірить в те, що людина є здатною знати істину про Бога і, на основі внутрішньої гідності істини, є пов’язаною з цим знанням. З іншого боку, досить по-іншому сприймається релігійна свобода як потреба, що виходить з людського співіснування чи, дійсно, як внутрішній наслідок істини, яку неможливо нав’язати ззовні, але яку людина мусить прийняти лише в процесі переконання».
[33] Другий Ватиканський Собор, пастирська конституція Gaudium et spes, 28; пор. Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 24: AAS 69 (1976), 21-22.
[34] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 21-30: AAS 83 (1991), 268-276.
[35] Бенедикт XVI, Проповідь під час Служби Божої Інавгурації понтифікату (24 квітня 2005): AAS 97 (2005), 710.
[36] Там само.
[37] Пор. Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 6.
[38] Справді, там, де визнається право на релігійну свободу, зазвичай визнається і право ділитися з іншими власними переконаннями з повною повагою їх совісті; цей обмін має на меті для кожного увійти у власну релігійну спільноту і є встановленим правом в численних правових системах із добре розвиненою юриспруденцією.
[39] Пор. Данте Аліґ’єрі, La Divina Commedia: Paradiso, 33:87: che per l’universo si squaderna.
[40] Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 46: AAS 69 (1976), 36.
[41] Пор. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 35.
[42] Павло VI, Апостольський заклик Evangelii nuntiandi, 22: AAS 69 (1976), 20.
[43] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 1; пор. Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 1 та 50: AAS 83 (1991), 249, 297.
[44] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Redemptoris missio, 34: AAS 83 (1991), 279-280.
[45] Другий Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, 15.
[46] Іван Павло II, Енцикліка Ut unum sint (25 травня 1995), 14: AAS 87 (1995), 929.
[47] Пор. там само 28: AAS 87 (1995), 939.
[48] Пор. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 3 і 5.
[49] Термін прозелітизм виник в контексті юдаїзму, в якому термін прозеліт стосувався когось, хто, походячи з поган, переходив до Вибраного Народу. Так само і в християнському контексті, термін прозелітизм часто використовувався як синонім місіонерської діяльності. Більш недавно, однак, термін набув негативної конотації, і почав означати поширення релігії з використанням способів і для мотивів, що противляться духу Євангелія; тобто, які не оберігають свободу і гідність людини. Саме в цьому значенні термін прозелітизм розуміється в контексті екуменічного руху: пор. Спільна робоча група Католицької Церкви і Всесвітньої ради Церков, «Виклик прозелітизму і покликання до спільного свідчення» (1995).
[50] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 4.
[51] Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 4.
[52] Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 31 c: AAS 98 (2006), 245.
[53] Пор. Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 11.
[54] Бенедикт XVI, Проповідь під час візиту до Базиліки Святого Павла за мурами (25 квітня 2005): AAS 97 (2005), 745.
[55] Бенедикт XVI, Звернення до учасників Міжнародної конференції з нагоди 40-ох річниці соборового декрету «Ad gentes» (11 березня 2006): AAS 98 (2006), 334.
[56] Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 18: AAS 98 (2006), 232.

Переклад "Католицького Оглядача"