П В С Ч П С Н
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9
 
10
 
11
 
12
 
13
 
14
 
15
 
16
 
17
 
18
 
19
 
20
 
21
 
22
 
23
 
24
 
25
 
26
 
27
 
28
 
29
 
30
 
 

Будівничий Церкви. Владика Миколай завершив чин служіння Богові й народу

У вівторок, 21 травня, раптово відійшов у кращі світи до Господа правлячий єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай Сімкайло. Він помер в реанімаційному відділенні Коломийської райлікарні в обідню пору. Причиною смерті став обширний інфаркт.

Працівники нашої газети низько схиляють голови перед світлою пам’ятю безстрашного Христового воїна й видатного мужа Церкви архієрея Миколая Сімкайла. В ці жалобні дні, разом з вірними УГКЦ та читачами, пригадаємо важливі моменти життя владики Миколая, які часто були знаковими подіями в історії нашого народу.

 

Народжений на засланні. Священиче покликання.

Преосвященний владика кир МиколайСімкайлонародився 21 листопада 1952 року в м.Караганді(Казахстан), де відбували заслання його батьки за участь в УПА. В той час в Казахстані знаходилося 22 концентраційних табори, через які пройшло кілька мільйонів громадян «щасливої країни рад». Там у страшних кліматичних умовах, без будь-яких засобів до життя й існування, від важкої фізичної праці люди вмирали сотнями. Там його матір Анна народила двох синів Миколу й Григорія, яких пізніше віддасть на служіння Церкві й народові. Вона рідко згадувала ті часи, але одного разу сльози мимовільно полилися з її очей, коли вона згадала як народивши дитину вгамовувала її крик м’якушем ерзац-хлібу, бо в грудях від виснажливої праці не було молока… Вижили, не зламалися. Пізніше, владика Миколай підкреслить благодатний вплив його бабусі на формування й закладення духовної складової його характеру, яка завжди вчила онуків молитви, основ віри й любові до свого народу. У 1963 році батьки повернулися в Україну, і майбутній владика вступив до восьмирічної школи в Підпечарах, яку закінчив в 1967 році, а згодом й Угорницьку середню школу. Оскільки до жодного вищого навчального закладу як «син націоналістів» майбутній священик УГКЦ не міг потрапити, то він зупиняє свій вибір на Івано-Франківському технічному училищі № 1, де здобуває фах слюсаря-ремонтника промислового обладнання. На той час родина Сімкайлів була близько знайомою з єпископом підпільної УГКЦ Павлом Василиком, який часто відправляв Богослужіння в їхній хаті. Побачивширевність у духовному житті Миколи та Григорія (молодший брат), Владика Павло ознайомив їх зі становищем УГКЦ і запропонував їм стати священниками: «Будеш священиком? — запитав владика Павло. Буду,— спокійно відповів Микола». Тобто, покликання на священство і особистий вибір обох видатних мужів Церкви наскільки співпадали й були для них само собою зрозумілі, що не вимагали багатьох слів,— це було очевидно. З тих пір обидва брати наполегливо студіювати богословські науки в підпільній духовній семінарії. І 15 травня 1974 р. в с. Підпечари під час Божественної Літургії владика Павло Василик висвячує Миколу на священика підпільної УГКЦ. Розпочинається тернистий шлях служіння Церкві й народові в підпільних громадах УГКЦ Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Оскільки, офіційно бути священиком УГКЦ в СРСР було заборонено і каралося тюремним ув’язненням, то священики намагалися обрати собі такий рід мирської професії, яка б дозволяла мати більше вільного часу на душпастирювання. Отець Микола обирає професію пожежника. З того періоду пригадується один героїчний випадок, коли з палаючої дерев’яної церкви в Микитинцях,  підпаленої комуністичною владою, за мить до того як вона мала завалитися, пожежник Микола Сімкайло (тоді вже отець) виносить стародавню ікону. Пізніше він врятує від тління й загибелі не одну сотню ікон, як й не одну сотню душ…

 

1989-й: 50-тисячна демонстрація за відродження України
Вихід з підпілля УГКЦ 4 серпня 1987 року на чолі з владикою Павлом Василиком та його учнями, серед яких першим завжди намагався бути о. Микола (на той час священик з 13-літнім душпастирським досвідом), разом з групою українського духовенства, монахів і мирян, сколихнув підвалини Радянського Союзу і викликав резонанс в усьому світі. Розпочинається боротьба за легалізацію УГКЦ. В числі перших безстрашних воїнів Христових — отець Микола. Він був членом делегації, яка виборювала права УГКЦ в Москві, а також ланцюгового голодування, що тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 року. Серед подій того часу, які ще не знайшли вдячного дослідника, особливо виділяється одна з найбільших в Україні народних демонстрацій єдності Церкви й народу за свої релігійні та національні права.— 16 червня 1989 року в Івано-Франківську на понищених комуністичною владою могилах Січових Стрільців (сьогодні Меморіальний сквер за готелем «Надія») відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ. Її духовним осердям стала панахида, яку відслужив о. Микола і виголосив полум’яну проповідь за права і свободи Церкви й українського народу. На закінчення проповіді, взявшитерновий вінець і піднісши його над головою, отець Микола сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави й Україна займе гідне місце в колі світових держав».Тоді вперше такий великий здвиг народу пройшов нашим містом під українськими національними прапорами: люди, об’єднавшись у колони, йшли вулицями Івано-Франківська, співаючи стрілецькі та повстанські пісні. Стало зрозуміло, що комуністичному режимові з його ідеологією войовничого атеїзму приходить кінець.Без сумніву, виступити головним призвідцем такого заходупотрібно мати мужність. Адже тоді привселюдна релігійна відправа в атеїстичній країні греко-католицького священика в ризах переросла в «націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами». Це була вже не просто опозиція до влади, це було конкретне заперечення існуючого суспільного «щасливого комуністичного» ладу. Владика Миколай ніколи не чіпав собі «відзнак» з того приводу, а більше підкреслював інший важливіший момент тої події: «Панахида на могилах Січових Стрільців у1989 році в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу. То велика насолода говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, від 60 до 90 тисяч. Однозначно, більше 50 тисяч було точно, але то вже справа істориків».А в іншому місці, з властивим йому почуттям гумору, яке особливо його вирізняло серед священства, зауважив: «Взагалі, для мене той незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи,так і на адміністративні штрафи за них від «не нашої»влади. А штрафів таких в 1989 році я «назбирав»понад 100».

 

Він був свідомий ролі УГКЦ в житті свого народу та гідно сповняв своє священиче й душпастирське служіння, про що в одному з інтерв’ю коротко підсумує так: «Від часу, коли сталінська репресивна машина загнала УГКЦ в підпілля, і до згадуваних подій як священство, так і вірні вірили й надіялися на кращі часи — обов’язково прийде свобода для Церкви і нашого народу! І ми ніколи не відділяли одне від одного. А щодо мене особисто, то зауважтеде 1989 рік, а де був 1974-й, коли мене висвятили на священика. Тобто 15 років священичого служіння в умовах підпільної УГКЦ. А мені під рукою владики Павла Василика було абсолютно не страшно йти на будь-яку місію служіння нашому народові, так був я вихований, так були виховані його учні. Владика Павло казав чітко: «Якщо зловлять, тюремний термін однаковий — чи ти будеш у фелоні відправляти Службу Божу, чи без фелона». Я завжди відправляв у священичих ризах».

 

15 років настоятелем катедри

На постійні вимоги єпископа владики Павла Василика, священиків, українських патріотів і ревних вірних 28 січня 1990 року комуністична влада повернула УГКЦ один із двох її єпископських храмів в Україні— катедру в Івано-Франківську. Таким чином, повернення єпископського осідку УГКЦ в колишньому Станіславові знаменувало собою початок фактичного визнання більшовицькою владою її протиправних дій щодо Церкви на Львівському псевдособору 1946 року, як і якісно новий етап легалізації УГКЦ в УРСР. В той день, 28 січня, по закінченніСлужби Божої перед закритим катедральним собором Святого Воскресіння в Івано-Франківську голова Івано-Франківського облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ. Настоятелем катедри йдеканом Івано-Франківського деканатуУГКЦ призначений о. Микола Сімкайло. А катедра з тих пір на 15 років стає духовним центром, який збирає навколо себе усі небайдужих до відродженої Церкви й майбутньої молодої української держави: колишні політв’язні, політики й урядовці, творча інтелігенція, студентська й шкільна молодь. Для кожного він знаходить добре слово, суттєву пораду, реальну допомогу. З перших кроків свого урядування, отець Микола активно бере безпосередню участь у відновлюванні греко-католицькі парафій і деканатів в Івано-Франківській області, у творенні численних громадських та культурницько-просвітницьких організацій в краї. Завдяки його старанням, при катедральному храмі засновуються хори, християнські молодіжні організації, поблизу катедри будується Катехитичний центр, розпочинає радіомовлення перше в Україні релігійне радіо «Дзвони», виходить часопис «Милосердна Україна». Отець Микола Сімкайло першим в Україні починає розбудовувати благодійну організацію «Карітас», виконуючи обов’язки її директора в єпархії та обласному центрі. Так що вже в скорім часі своїми здобутками організація стає широко відомою як в Україні, так і за кордоном: благодійна їдальня, де харчуються щоденно сто потребуючих, благодійна аптека, де видаються безкоштовно ліки тисячам людей з числа соціально-незахищених верств народу, налагоджуються тісні контакти з релігійними благодійними службами із закордону, які спрямовують відчутну допомогу до лікарень, дитячих інтернатів, хворих і потребуючих області.  Завдяки його ініціативі, одночасно постає Мальтійська Служба Допомоги та реабілітаційний центр для узалежнених у Вістовій. Окрім цього о. Микола починає активно збирати ікони, дерев’яні хрести, антикварні духовні книги, церковні старожитності, словом, закладає основи церковного музею, ідею якого він вже реалізує як єпископ в Коломиї. А ще — підтримка десятків дітей наших краян, які отримали вищу освіту завдяки старанням отця Миколи. Словом, здається що не має ні одної ділянки суспільного життя в краї де не була б помітною присутність отця Миколи. Так що за громадянську активну позицію громадяни Прикарпаття обирають отця депутатом до обласної ради. Його служіня було помічене також Папою Римським Іваном Павлом ІІ, який нагородив отця Миколая нагрудним хрестом з прикрасами, мітрою, грамотою і медаллю «Почесний Хрест за Церкву та Вселенського Архієрея».Втім, він не забуває й за поглиблення власних теологічних знань: упродовж 1991-1995 років закінчує Теологічно-катехитичний духовний інститут. Взагалі отцеві була притаманна жага самоосвіти. Ще на початках виходу з підпілля, оглядаючи книги його бібліотеки в Підпечарах, привернула увагу 200-томна бібліотека світової літератури, сторінки томів якої вирізнялися численними помітками олівцем. Хоч він ніколи не хизувався своїми знаннями, а завжди з кожним  намагався привітно й простими словами вести бесіду. Його священиче й душпастирське служіння завжди розпочиналося ранковою Службою Божою в катедрі. Хоч мав багато обов’язків й урядів у Церкві, він часто сідав до сповідальниці — отець Микола вмів розрадити людину з її душевними й щоденними клопотами.

 

Єпископське служіння
Прийшов час, і верховна влада УГКЦ 2 червня 2005 року номінувала отця-мітрата Миколу Сімкайла єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. Єпископська хіротонія владики Миколая звершилась 12 липня 2005 року в катедральному соборі Святого Воскресіння м. Івано-Франківська, а наступного дня відбувається його введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії. Він переймає уряд правлячого архієрея у владики Володимира Війтишина і стає гідним продовжувачем свого духовного вчителя й співробітника у Христовому винограднику Ісповідника віри владики Павла Василика.За цих коротких й неповних вісім років владикою Миколаєм завершено будівництво й розписи найбільшого храму в Західній Україні — катедрального собору Преображення Господнього в Коломиї, який урочисто відкрито минулого року, відреставровано Катехитичний коледж й інститут підвищення богословського рівня для священиків, нове дихання отримали єпархіальні благодійні служби та молодіжні християнські згромадження й організації, владикою Миколаєм висвячено 60 священиків і дияконів, 100 теологів закінчили богословські студії в Україні та закордоном, збудовано 32 церкви, єванелізаційно-катехитичний центр в єпархії, розпочато реставрацію приміщення під дитячий садочок ім. Івана Павла ІІ в Коломиї, а на другий вже вироблено відповідну документацію…

Окремою сторінкою його діяльності є його тісна екуменічна співпраця з православними братами, яка розпочалася зі спільного посвячення з владикою Андрієм, УАПЦ, пам’ятного знаку патріархові Мстиславу в далеких 90-х, а знайшла своє продовження й особливо сприятливий розвиток у братньому порозумінні й служінні коломийській громаді спільно з владикою Іоаном Бойчуком, УПЦ КП. Як і численних зустрічах та конференціях з владиками українських церков, які не один раз наша «Галичина» мала за честь приймати. А ще — продовжується будівництво екуменічної церкви святого Пантелеймона…

На жаль, набагато більше залишилося нереалізованих ним планів та задумів, що прийдеться вже довершити його наступникам. А ще залишиться світла пам'ять про видатного мужа Церкви, який своїм життям показав як потрібно служити Богові й народу.

 

З думок владики Миколая:

***

Християнин відрізняється від невіруючої людини передусім ділами милосердя.

***

Минула епоха комуністичних часів характеризувалася передусім богоборством. Ніхто не звертав уваги на людську душу. Тепер та «віднайдена душа» перелякана і перестрашена не стільки світом, скільки пропагандою людини без моральних орієнтирів.

***

Ще ніхто не бачив помираючого з голоду, котрий не мав би часу наїстися, а для духовного життя людини такою їжею є молитва. Коли ж навчимося віддавати час Богові — будемо краще вміти знаходити час і для себе, і для своїх дітей.

***

Якщо діла милосердя залишаться прерогативою лише інституцій Церкви, то наше суспільство і надалі залишатиметься духовно хворим. Бо мусимо визнати, що воно наразі приділяє недостатню увагу таким людям.

***

Головна таємниця успішного суспільства полягає саме у взаємній допомозі одне одному. Однак, окрім того, ми повинні пам’ятати ще наступну важливу річ: щира участь у справах милосердя — одна із найважливіших умов особистого спасіння кожної людини. Тому прошу всіх: в міру своїх сил і можливостей, не припиняйте творити діла милосердя.

***

Мені би хотілося прокинутися одного ранку і побачити в нашій країні при владі шляхетних і  мудрих депутатів й чиновників. Безкорисливих, умілих, освічених. І щоб вони, як св. Миколай, мали в своєму житті одне-однiсiньке покликання, одну-однiсiньку амбіцію: служити своїй країні, своєму народові, робити все заради поліпшення його життя. І знаєте, я вірю, що св. Миколай виконає моє прохання. Хоча, може, і не зразу...

***

Священний обов’язок кожного священика  — бути з народом.

***

Сучасний стан речей, як і майбутнє в розбудові молодої Української держави та розвитку нашої Церкви визначальною мірою залежатиме від нас самих. І ми ще далеко не всі наявні для цього засоби використали і не всі таланти своїх людей розкрили, нам ще сьогодні ой як бракує єдності в народі, яка б могла привести нас до кращих часів.

Роман ІВАСІВ