«Митрополит Шептицький — найважливіша постать у нашій Церкві ХХ століття, яка відкрила новий, дуже важливий шлях для подальшого розвитку нашої Церкви… Шептицький діяв у справі об’єднання християн не тільки на терені України, але і на терені всієї Європи, і Росії також… Багатством, яким він розпоряджався, він допомагав людям. Не тримав цього для себе, не шукав, щоби церква була багата, він хотів, щоб так само, як і він сам, церква служила людям».

— Ваше Блаженство, що спонукало Вас обрати темою своєї докторської роботи діяльність митрополита Андрея Шептицького?

— З дуже простої причини. Я почав писати свою працю у 1970 році, коли поїхав до Риму продовжувати богословські студії. Але для мене, і це не тільки моя особиста думка, Митрополит Шептицький найважливіша постать у нашій Церкві минулого ХХ століття, яка відкрила новий, дуже важливий шлях для подальшого розвитку нашої Церкви. Я цим захопився, мені це дуже сподобалося. Коли переді мною стояла справа вибору теми для своєї докторської праці, то я вибрав головно екуменічну діяльність митрополита Шептицького — це значить його працю для об’єднання християн, беручи, головним чином, до уваги нашу українську ситуацію. Але треба розуміти, що Шептицький діяв у справі об’єднання християн не тільки на терені України, але і на терені всієї Європи. І Росії також.

— Як сталось, що син такої, мало не космополітичної, сім’ї з широкими зв’язками у Європі, зі знанням багатьох європейських мов, з досконалою європейською освітою став одним з провідних діячів не тільки УГКЦ, але і всього українства?

— Вам безумовно було б корисно прочитати невелику книжку про митрополита Шептицького, яку написав отець Василь Лаба. Чому, власне цю книжку? Бо у ній він звертає увагу на родовід Шептицьких. Згідно з тим, що пише отець Лаба, це є старий боярський рід, про який якісь перші згадки є вже у 13–14 століттях. Одним словом, старовинний український рід, як би ми говорили сучасними термінами. Потім прийшов час, це було у 18 столітті, коли з різних причин, часами, я би сказав, не дуже шляхетних, часто з чисто матеріальних причин, наші шляхетські роди полонізувалися і латинізувалися, тому що вони хотіли зберегти свої привілеї і, взагалі, свою ситуацію. Тоді Українська Держава, як така, практично перестала існувати. Натомість, те саме сталося з нашими шляхетськими родами на Сході, чи більше Північному Сході України, де вони русифікувались. Одним словом зі шляхетськими родами у нас не дуже гарно вийшло, починаючи з 18 і все 19 століття.

Але до того часу, на це я звертаю увагу, було три предки з роду Шептицьких, які були єпископами Греко-Католицької Церкви і служили своїй церкві заки цей рід латинізувався чи полонізувався. Можна сказати, що у 19 столітті, і це дуже важливий момент, я зараз скажу чому — вони практично були вже дуже полонізовані. Як знаємо, Іван Шептицький — батько Митрополита, одружився з дочкою дуже визначного польського письменника Олександра Фредро. Між іншим, їхні гробниці є у Рудниках, біля Львова, — там був осідок Фредрів. Але бачите, що є дуже цікаве у відповідь на Ваше питання. Іван Шептицький, їхній родинний осідок був у Прилбичах, відвідував різні монастирі та інші установи, де зберігались якісь архіви, щоб шукати відомостей про свій рід. Він часто брав з собою свого сина Романа, пізніше Митрополита Андрея. Так що перебуваючи з батьком у цих різних подорожах, у цих розшуках, він силою факту починав бути дуже свідомим того, хто був його рід: що це не, як би сказали нині, споконвіку польський, а що це полонізований рід, який був чимось іншим, що все ж таки його походження трохи інакше. Він виховувався під опікою матері, яка була дуже побожною жінкою, але цілком природно була полька і виховувала у дусі тодішньої шляхти в Галичині: говорили французькою мовою, вдома тримали французьких кухарів, французьких вчителів. Одним словом це була типова, можна сказати, польська шляхетська родина у тих часах — це є середина 19 століття. Але, я думаю, батько, граф Іван Шептицький, об’їжджаючи монастирі, церкви та інші установи, все ж таки був свідомий свого походження. І коли вже у 1911 році на 10-у річницю поставлення Андрея Шептицького митрополитом делегація шанованих громадян міста Львова вже українського походження відвідала його, щоб з цієї нагоди його привітати і вшанувати — він, як кажуть, сказав: так, я свідомий того, що властиво русин, так тоді називали українців. Те, в який спосіб залишилась ця свідомість у їхній родині не є легке питання на яке я був би у стані 100-відсотково відповісти. Але я не сказав таку річ — два елементи, про які я можу сказати. Один елемент — це є свідомість походження, я пояснив, як пробудилась ця свідомість. А другий елемент — що він мав якийсь особливий Божий дар дуже різко відчувати якусь ненормальність поділу, який вже у церкві тоді був. І я думаю, знаєте, він відчував той поділ на православних, греко-католиків, римо-католиків.

Крім того, треба згадати ще один елемент щодо того поділу. Шептицькі мали посілості у трьох державах. Це значить після поділу Польського королівства, коли Польщу розчленували між Пруссією-Німеччиною, Росією і Австрією, рід Шептицьких, які все ж таки були багаті люди, мали посілості у цих трьох державах. І ми знаємо, що Роман Шептицький, ще як молодий чоловік, практично студент, відвідував також Східну Україну і Росію. Зустрічався з представниками тих родів, які також були русифіковані чи полонізовані, як Антоновичі. І я думаю, що вони не про одне між собою говорили. Він також, наскільки ми знаємо, добре знав і відвідував Володимира Соловйова — славного російського філософа, який був великим подвижником об’єднання християн. Одним словом, були різні елементи впливу. Але, мені здається, у нього була якась особлива «жилка» у цьому напрямку, особливий дар, який підсилював такі різні особисті, чи історичні зустрічі.

Він остаточно вирішив повернутись до Церкви своїх предків, до Греко-Католицької Церкви, бажаючи вступити до монастиря отців-василіян, вони були єдині, на той час — у 80-і роки 19-го століття. Пізніше, навіть у тих часах, він дав вираз того зацікавлення, бо маємо такий опис, коли він, будучи дуже молоденьким монахом, відвідав осідок старообрядців, у тих часах це був терен Австрії, а точніше Буковина. Там були старообрядці, яких переслідували у Росії і, якщо не помиляюсь, вони були у Кам’янці. У кожному разі, він там супроводжував когось, з ким його послали. Я думаю, настоятелі монастиря у Добромилі, де він був, відчували, що він цим цікавиться.

Одним словом з самого початку був такий елемент. Ще один елемент: отці-єзуїти були дуже зацікавлені у праці об’єднання. Скажімо у Дубно, на Волині була семінарія, у якій виховували працівників для Сходу — така була схема у тому часі і там був настоятелем отець Яцковський, дуже близький приятель родини Шептицьких. Пригадую такий момент, коли Роман заявив, що хоче вступати до монастиря і то до східного, греко-католицького, особливо стривожений був батько, бо беручи до уваги ті всі елементи, які ми на початку згадували, він приготовляв для свого сина дуже поважну світську кар’єру. А син раптом хоче йти до монастиря східних монахів, які, правда, втішалися дуже великою пошаною графа Івана. І той Яцковський, який часто бував у них вдома, думаю, також мусив мати якийсь вплив на думки і бажання Романа.

— Які особливості бачення митрополитом Шептицьким єдності християн України? Адже він зробив дуже багато у цьому напрямку.

— Я почну з його підходу до справи. Він працював на початку ХХ століття і робив такі речі, розвинув таку діяльність, яка справді була надзвичайною на той час. Я назву принаймні три елементи — перший елемент, що він почав переписку з православним єпископом Антонієм (Олексій Храповицький), який був відповідальний за Волинь і, я думаю, жив у о чаєві. Храповицький абсолютно не був великим приятелем уніатів. Радше навпаки — він славився трошки іншим. Але Шептицький йому написав і почалася переписка. Тексти цих листів є у Львові, у архіві. І це є 1902 рік. Треба було мати таку особливу відвагу — звернутися до тих, кого всі інші поборювали. А він до нього пише лист. Приємне є те, що Храповицький, який остаточно був дуже інтелігентною людиною, зрозумів і відчув, що той Шептицький не є такий собі звичайний чоловік, який насилу хоче щось там робити. Що то є людина духовної сили, з якою варто спілкуватись до такої міри, що Храповицький навіть запросив Шептицького відвідати його у о чаєві. А це була російська територія.

Другий елемент — 1904 рік. Митрополит Шептицький купує землю у Білорусі і поселяє там селян греко-католиків, які мали свідчити, що можна бути католиком і східним. Знаєте, може сьогодні вже і не так дуже, але у тих часах західноєвропейська людина могла бути католиком і то лише латинським католиком, натомість у Росії казали, що правдивий росіянин може бути лише православним. Тоді Шептицький посилає цих людей, купує для них землю, про це можна прочитати у журналі «Нива» за 1925 чи 1926 рік. У 25-річчя митрополичого служіння було видане особливе число журналу, присвячене митрополиту Андреєві, де білоруси пишуть про ту ініціативу. Ціль була показати, що можна бути сином східної церкви і в той сам час католиком. Це цілком не співпадало з поглядами і Сходу і Заходу. Ви бачите, важливою тут є візія Шептицького — як підійти до справи.

А третя річ — це його подорож до Росії у 1907 році. Я пригадую, читав, що Шептицький був дуже високим — 210 см чи щось подібне. Весь його рід був високим, а він був надзвичайно високим. Пізніше вже було поставлене таке питання — він поїхав під фальшивим паспортом, але російська охранка знала, що це він. Хтось там сказав, як міг Шептицький з таким високим зростом сховатись? Одним словом, це був дуже відважний крок. В Росії він нав’язав певні контакти і практично відкрив двері для Російської католицької церкви. Зустрів священиків і мирян, які хотіли бути католиками не перестаючи бути росіянами і православними у значенні своєї формації. Отже це була людина не тільки ініціативи, а так скажу, ще і творчої фантазії. Він робив те, про що у тамті часи, ще ніхто не думав. І робив це відважно, маючи засоби і чітку візію.

— Ваше Блаженство, Митрополит Андрей і український націоналізм: яким було ставлення і відносини Митрополита, якщо відштовхуватись від «Послання до української молоді» 1932 року, «Не убий!» 1942 року, до ОУН і УПА, до дивізії СС «Галичина», якщо виходити з мети, засобів і методів діяльності?

— Бачите, є така річ. Митрополит, коли їздив з батьком і відкрив своє походження, утвердився у розумінні, що він походить з українського роду. Він також бачив і розумів, як до українців ставилася Австрія, а головно — як ставилася польська шляхта, яка у той час мала величезний вплив в Австро-Угорській Імперії, а особливо на терені Галичини. І він зрозумів, що той народ має право бути свобідним. Бачите, то були часи, коли Росія, старалася заманити наших людей, здобути їхню прихильність, кажучи, що ми одної льянсівої традиції і так далі. І була велика група, головно серед духовенства, так званих «кацапів», це значить людей, які дивились на Московщину, на Росію, можна сказати, більше як сусіда, майже як на брата. Російські агенти ходили між народом у Галичині, головно між інтелігенцією і переконували у цьому. У східних областях не було вже про що говорити, вони цілком тримали їх вже у руках, і те, що ще утримувалися українські роди і українське слово — Шевченко і ціла наша література 19 століття — то майже диво. Незважаючи на такі речі, як Емський Указ, вони залишилися свідомі, що є українцями. Але це історія України під Росією. А Шептицький виходить перш за все з Галицької ситуації, де він був. І він розумів, що цей народ має право на самостійність. Ми знаємо, що в Україні після «весни народів» у середині 19 століття розпочалося свого роду духовне відродження дуже підсилене власне поетами, літераторами. Так звані, «кацапи» були проросійські і москвофільські, а з другого боку були, так звані, народовці.

Пам’ятаймо один елемент — Шептицький стає митрополитом, будучи вихідцем з польської родини. Польська шляхта і поляки думали, що він тепер причиниться до полонізації нашої церкви, принаймні у Галичині. Вони дуже розчарувалися і тоді його проклинали. Коли почитати газети з тих часів, то про нього виписували геть страшне. Йому робили колосальні закиди. З другого боку, була дуже потужна група цих «кацапів». При катедрі святого Юра у Львові була капітула, дуже важлива установа у церкві у тих часах. Сьогодні капітули фактично вже не існують, але в тих часах вона була дуже сильна і майже всі її члени були москвофіли, майже до 1910 року, до Першої світової війни. Митрополит Шептицький толерував їх, ставився до них делікатно, щоб не починати внутрішньої війни. І тому про нього дехто говорив: ах він москвофіл.

Але поволі-поволі почали розуміти, що він властиво симпатизував табору цих народовців. Хоча він не декларував цього, але Митрополит все ж таки працював у тому дусі, щоб і наша церква, і наш народ змогли бути самими собою: носіями східної традиції і політичної незалежності. Бачите, тому що під цим оглядом Шептицький був небезпечний, російська влада, як тільки прийшла до Львова у 1915 році, вивезла його у Росію. Він повернувся лише у 1917 році, будучи царським в’язнем щонайменше 2 роки. Це сталося тому, що вони розуміли — його погляди в сторону свободи цього народу.

На початку 20-х років, коли у Версалі відбувалась європейська конференція, на якій після Першої світової війни ділили Європу, головно Східну, він їздив у Париж і зустрічався з представниками французької делегації, зокрема з Жоржем Клемансо і старався переконати його, щоб українцям у Галичині дали можливість бути вільними і не включали їх до польської держави. А якщо і включать, то лише надавши широку автономію. Одним словом, він там виступив чисто як політичний діяч. Але тому, що він був митрополитом і шляхтичем, він мав доступ. Все ж таки він потрудився і у цій справі працював дуже свідомо. І ту думку, що Україні належиться свобода, як народові, він до смерті продовжував.

Він стримував свідомих патріотів. Ви бачите, сьогодні ми вживаємо слово націоналіст як якесь погане слово, не тільки на Сході, але і у Західній Європі. Слово націоналіст немовби дуже страшне. Митрополит дуже виразно засуджує шовінізм — це значить крайній націоналізм, який знає тільки своїх, а всі інші є вороги. Митрополит часто пише про патріотизм, християнський патріотизм як чесноту. Це значить — я люблю, готовий вмерти за свою державу, свій народ, але це не значить, що я мушу ненавидіти когось іншого. Боронити свої права — так, обстоювати свої права — так. Але не ненавидіти когось тільки тому, що він не є з нашого табору. Митрополит Шептицький на це дуже звертав увагу. Його поняття християнського патріотизму дуже сильне, але він відчуває, що народу, якому він служить і частиною якого він є, належиться свобода з історичних причин і також у цій конкретній ситуації. Тому він уболіває над тим, що наші люди втрачають національну свідомість. Так, скажімо, акція «Українська молодь Христові» — не політична, але була дуже добре організована. Понад 100 тисяч молодих людей прийшли до Львова і там маніфестували, але дуже мирно. Митрополит підтримував все те, що допомагало людям усвідомлювати, хто вони є — і церковно, і народно. Він створює Богословську академію, щоб духовенство було виховане на відповідному рівні у свідомості як бути собою.

І пізніше, коли приходить війна, багато людей не розуміли митрополита, тому що їхнє розуміння патріотизму чи націоналізму було дуже вузьке. Шептицький дивився дуже широко. Наприклад, коли вже наближались більшовики і це була трагедія. Але митрополит побачив, що їхня присутність забезпечує певний, так би сказати, порядок у державі. Він вмів побачити не тільки те, що перш за все впадало в очі, бо добре усвідомлював ті переслідування. Я пригадую, як один з наших братів, (помер вже давно), який був монахом в Уневі у 30-х роках, розказував, що у 1938 році, як щороку на Іллі, Митрополит 2 серпня відвідував монастир в Уневі і мав проповідь-промову до братів. Тоді, у 1938 році, він і сказав, що приходять часи, коли прийде, правдоподібно, комунізм і що це буде для нашого народу, для нашої церкви дуже прикрий час.

Він не мав ілюзій, але навіть у ці дуже трагічні моменти вмів побачити певні речі. Те саме у другий бік, тим свідомим націоналістам, які боролись за свободу України він мав відвагу сказати: «Дуже гарно, що ви боретесь за Україну, але трагічне є, що ви боретесь між собою». Це є «Не убий». Він це твердо каже і вони його за це дуже не любили. Те, що він навертав їх до моральної поведінки — їх дратувало. Але свідомі люди розуміли, що його заклики надзвичайно важливі.

Дозвольте ще одну річ, про яку я забув сказати. Перед тим, вже у 1906 році він написав дуже цікаве пастирське послання, у якому закликав священиків працювати для об’єднання християн. Це такий дуже програмовий документ, який абсолютно варто взяти до уваги. Він закликає до того, що сьогодні називається екуменічна діяльність, вивчати ситуацію, співпрацювати, молитися разом. Одним словом, працювати у напрямі об’єднання.

Тепер повернемось до другої теми. Маємо часи німецької окупації, той час, коли німці організовують українські дивізії. Вони організували їх для своїх цілей, щоб використати українську молодь, українських вояків у боротьбі проти альянтів (союзників) та проти росіян, тоді більшовиків, радянських військ. Митрополит благословить це. Чому? Не тому, що вони йшли на службу німцям, а тому, що це був можливий зародок нашої власної армії, що пізніше і сталось. Він підтримував, благословляв працю підпілля — УПА і підпільників. Так довго, як вони тримались моральних засад. Він звертав увагу, що вони не сміють між собою боротись.

Я вам таку річ скажу. Я не можу це вам підтвердити, треба інших людей питати. Але як тільки-но німці прийшли до Львова у 1941 році, до Митрополита на прийом попросився дуже високий військовий німецький діяч, який, здається, відвідав Митрополита два рази і який, є підстави так думати, сказав митрополитові, що Німеччина програє. 1941 рік — вони лише почали похід на Схід, але всередині німецької армії, німецького істеблішменту були люди, які розуміли, до чого це все йде і чого можна сподіватись. І один з них відвідав Митрополита і пояснив йому ситуацію. Так що навіть з таких чисто людських настанов Шептицький не підтримував німецької агресії.

А з другої сторони ми знаємо, що він дуже відважно зробив дві речі — перша річ, що звернувся до Генріха Гіммлєра у справі переслідування жидів — запротестував. Ви знаєте, це була надзвичайна відвага — вказати в очі таким людям, як Гіммлєр, що він робить зле. Шептицький на це рішився. Наслідки могли бути фатальні — навіть для нього особисто. А друга річ — якщо цей лист правдивий, бо, на жаль, ми не маємо оригінального тексту, не знайшли до сьогодні, це був лист до Гітлера. У ньому Шептицький разом з чільними, провідними людьми Галичини закидає, що він не виконав обіцянки допомогти створити Українську Державу — що він обіцяв і розвіяв всі надії. Це також — такий лист, до такого звіра як Гітлер писати — це, знаєте, була дуже відважна річ.

Одним словом, можна сказати, що Шептицький був стовідсотковий патріот, але патріот не маленький, вузький, а який добре знав історію і мав життєву мудрість. Тому люди не розуміли, навіть у його найближчому оточенні були люди, які не розуміли ширини його думки. А пізніше ці ініціативи більшовики використовували дуже хитро для своєї пропаганди, надаючи цьому всьому свою особливу інтерпретацію.

— Важливою і болючою проблемою сучасного українського життя є проблема власності, бідності і багатства. Що наші сучасники можуть перейняти від розуміння Митрополитом цієї проблеми і його ставлення до власності, бідності і багатства?

— Треба вміти бути багатим. Чому сьогодні маємо ситуацію, у якій ми опинились? Є невелике число людей, які мають великі посілості — мільйони і мільярди і щороку таких людей стає все більше. Але, вони не вміють бути багатими. Знаєте, Шептицький походив з багатого роду. Шептицькі мали великі посілості і в Галичині, і, як я згадав перед тим, також в інших країнах. Але він виріс у багатому роді, знав, як використовувати багатство — заснував музей (коштовна річ). Те, що ми нині знаємо, як Національний музей у Львові − створено Шептицьким у 1917 році, там Іларіон Свєнціцький та інші працювали, але фінансував Шептицький.

Митрополит Шептицький працював для мистецтва. У який спосіб? Виховуючи митців. Дуже багато молодих людей, які мали таланти, завдяки Шептицькому могли вчитися мистецтву в різних школах у Європі, головно у Парижі, але не тільки. Одним словом, він підтримував мистецтво фінансово. Шептицький не жалував своїх посілостей, щоби помагати таким способом. Дивіться, скільки він для молоді робив — табори для молоді у Карпатах, під Любінем, чи так званий «Сокіл-батько» для пластунів. Недалеко від Лютого у Карпатах на своїх власних посілостях він давав землю, все, щоб ці табори розгорнути.

Одним словом, тим багатством, яким він розпоряджався, він допомагав людям. Не тримав цього для себе, не шукав, щоби церква була багата, він хотів, щоб так само, як і він сам, церква служила людям. Мені здається, сьогодні наші скоробагатьки ще не дійшли до цього розуміння. З Божою поміччю, може дійдуть, як бути багатим. Це значить — використовувати свої посілості, щоб людям помагати. Помагати безкорисно, бо знаєте, є така річ — дар прийняти. Добра річ, коли багатий має завод і дає певному числу людей працю, вони можуть працювати і заробити. Але все ж таки, він з цього має поважну користь, він заробляє, це добре, і дає можливість людям працювати. Але треба ще піти крок дальше — давати безкорисно, те, що називається меценатство. Ми знаємо, що багатьом митцям з різних ділянок літератури музики чи образотворчого мистецтва дуже тяжко пробитися у житті, бо вони не мають засобів, а жити треба, родину треба утримати. Таких людей треба утримувати — те, що робив Шептицький — таких як Олекса Новаківський чи багато інших. Він же їм допомагав, поки вони не стали самоокупними, їхні твори не стали користуватись попитом, що вони могли себе забезпечити. Але життя митця далеко не легке з фінансового огляду і їм потрібно допомагати.

Також ділянка науки — дати можливість молодим людям вчитися і вдома, і поза кордонами рідного краю. Щоб підтримати науку, не тільки щоб мати можливість інших, кращих заробітків, але щоб підтримати науку. Одним словом безкорисно, не шукаючи за тим, щоб мати повернення, ніби від інвестиції у банку. Цей аспект у нас ще не здійснився.

Ще один поганий елемент, чому у нас є дуже поганий поділ між багатими і бідними — багаті багатіють, бідні бідніють. Бачите, Шептицький старався помагати людям, створював для них можливості заробити. Також, з огляду на це, навіть створив банк, щоби людям допомагати — до того мав широку соціальну програму. Значить, не дивитись на бідних, як таких нещасних. Бідному треба допомогти. Бачите, наші багачі, скоробагатьки, все ще думають, що їхнє єство полягає у тому, щоби мати люксусову хату, люксусове авто, дуже гарний одяг, велике святкування днів народження, іменин та всяких інших ювілеїв. Це є таке, знаєте, дешеве багатство. Це люди, які не розуміють, а ще тим хваляться. Знаєте, прагнення показати, які вони багаті — це є виразний знак, що вони не знають, що це значить бути багатим.

Я мав нагоду відвідувати родину Шептицьких у Варшаві — вже буде 25 років тому. І я був здивований, трошки схвильований, коли до них йшов: графи, як вони мене приймуть? А вони мене прийняли дуже приємно, я відразу почувався у них як вдома. І пізніше цю річ згадав одному такому професорові: ви знаєте, я був у Шептицьких і мене так гарно прийняли, а я так боявся. А він мені сказав: «Слухай, їм не потрібно доказувати, що вони пани. Для них бути панами — є природно. Тільки сноби потребують, щоби доказати, які-то вони великі».

— Ваше Блаженство! Дуже хочу подякувати Вам і мушу сказати, що коли йшов до Вас так само думав, що йду до дуже високої і значної людини, не знаючи, як відповідати цій значимості. Але виявилось, що чим вища людина, тим вона доступніша і простіша. Дякую за мудрі відповіді і спілкування з Вами.

Розмовляв Євген ПЕТРЕНКО
Джерело: ukrslovo.org.ua