В Українській Греко-Католицькій Церкві тривають Соціальні дні. Відповідальний за в’язничне капеланство в УГКЦ о. Костянтин (Пантелей) організував для вихованців Прилуцької колонії благодійну акцію зі збору взуття.

– Отче, чому саме взуття?

– Бо цього в’язні зараз найбільше потребують. На жаль, вихованців не забезпечують належним взуттям. Багато з них потрапляють у колонію в теплу пору року, тобто в легкому взутті, а після скоєння злочину родичі часто відрікаються від них і нічого не передають. Внаслідок цього, коли холодно, вони носять погане взуття. Не знаю, чи це з державного бюджету чи з якогось благодійного фонду, але бувало таке, що всі вихованці в колонії ходили в однаковому взутті зі шкірозамінника.

Цього року взуття – просто кричуща потреба юнаків. Від неякісного взуття їхні ноги травмуються, вкриваються грибком, який у колонії практично нереально вилікувати.

У 2010 році відбулася реорганізація Кременчуцької та Павлоградської колоній. У зв’язку з цим у Прилуцькій колонії збільшилася кількість вихованців. Було близько 130, тепер – 250. Це в основному особи з дуже бідних родин. Їхні області – це Донецька, Запорізька, де люди більше роблять абортів, більше тюрем…

Ось зараз пізня осінь, практично зима, а вони досі ходять у гумових банних капцях, взутих на шкарпетку. Вони підходили до нас, запитували, чи нема в нас якого-небудь кращого взуття. Власне тому ми вирішили допомогти їм взуттям.

– Ви для всіх зібрали взуття?

– Ні, нам це не під силу. Зібрали 65 пар. Це те, що в наших силах. На парафіях ми практично не збирали, здебільшого робили це через соціальні мережі. Таким чином ми виходимо далеко за рамки однієї парафії, конкретної конфесії.

Я звернувся до офіцера соціально-психологічної служби з питанням, які діти знаходяться в найгіршій ситуації. Офіцер надав поіменний список, тож тепер допомога буде адресною. Допомогу отримають вихованці, які не користуються частими візитами родичів, яких відреклися рідні чи які взагалі є сиротами.

Якщо ви хочете щось корисне принести вихованцеві, то почніть з чистих аркушів, ручок, конвертів. А якщо хочете ще більше допомогти – зберіть теплі речі, шкарпетки, взуття. Люди в колонії потребують також гігієнічних засобів: зубної пасти, щіток, носовичків, гребінців. Ще одна дуже важлива річ – спідня білизна. Можете собі тільки уявити, якою є білизна, якщо її випрати разів 50 і піддати хімічній обробці.

Та часом юним утриманцям потрібна просто увага. Вони приймають її з величезною вдячність і не дивляться, яку вона має матеріальну цінність.

– Чи близьке вихованцям поняття «подяка»?

– Вони дякують навіть за сам візит. Перші роки нашого служіння, волонтеріату вихованці не вірили, що ми робимо свою справу безкоштовно. Вони засипали нас запитаннями, скільки нам заплатили. Зараз цих питань уже ніхто не ставить.

– Хто є волонтерами зазвичай?

– Безпосередньо жертводавцем може бути будь-яка людина, від підприємця до пенсіонерки, яка майже за всю свою пенсію купує в’язням взуття, залишаючи собі тільки на прожиток. Те саме можна сказати про простого волонтера. Один підприємець почув, що є такі волонтери, і собі захотів таким стати. Ще одним волонтером є юрист. До цієї роботи він залучає своїх студентів. Також є монахи, учені… Часто вони не є греко-католиками, але це не важливо, бо ми всі – християни.

Форми відвідин юних осіб у колонії бувають дуже різні. З одними це зустрічі й бесіди, спільна молитва, а з іншими священики навіть грають у футбол. Граючи у футбол, душпастирі хочуть показати вихованцям, що всі ми є рівні, що вони можуть бути переможцями, а хтось переможеним.

Коли ми граємо з ними у футбол та ще й програємо… Вам би все стало зрозуміло, якби ви побачили, як вони нам потискають руки після нашої поразки. У них з’являється почуття власної гідності, що вони теж щось можуть.

– Про що спілкуєтеся на полі?

– Про все. Одного разу до о. Любомира підійшов один юнак після матчу й запитав, чи нема в нього якого-небудь взуття. Отець поклав йому голову на коліна, роззувся зі свого взуття і пішов з поля босий.

Ми ніколи не запитуємо в’язнів про те, який злочин вони скоїли. Якщо вони самі хочуть, то говорять. Вони по-різному висловлюють свою релігійність, однак, дякувати Богу, приступають до покаяння як до Таїнства.

На день Святого Миколая ми готуємо своїм підопічним подарунки, цього разу солодощі. Та гостинцями потішимо не лише утриманців у колонії, а й дітей працівників закладу, адже в них неналежна платня і зазвичай вони не можуть дозволити купити своїм дітям гідного подарунка до свята.

Часто буває так, що ми приносимо для вихованців кращі речі, ніж ті, які мають діти працівників. Тому ми стараємося, щоб усе було більш-менш нейтральним.

– Які бувають прохання до Вас?

– Дуже різні. Наприклад, один хлопчина попросив відвідати його батьків, бо його незабаром звільнять, а після скоєння злочину вони відреклися від нього. Дав адресу. Ну, я і поїхав у Боярку. Але ці батьки навіть на поріг мене не пустили. Вони вважають, що жодного стосунку не мають до стежки, якою пішов був їхній син.

Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ