//

«Голодомор – це не лише згадка про трагічні події, це також пам'ять про всенародний спротив проти брутального та безбожного режиму», – Владика Богдан (Дзюрах)

24 листопада біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору в Києві представники українських конфесій відслужили панахиду за вбитих голодом на теренах України.

Панахиду відслужили Патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, керівник Адміністрації Патріаршої курії та представники Української Автокефальної Православної Церкви.

Участь у поминальних заходах за жертвами Голодомору-Геноциду також узяв Блаженніший Любомир (Гузар) Верховний Архієпископ-емерит УГКЦ.

З приводу цих заходів Владика Богдан поділився з Департаментом інформації своїми думками на тему, чому для теперішніх та майбутніх поколінь важливо пам’ятати про заморених голодом 1932-1933 років.

Подаємо кілька його думок.

 

ДЕРЖАВА МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ЩОБ ДОНОСИТИ ДО ГРОМАДЯН ЦІЛУ ПРАВДУ ПРО ГОЛОДОМОР

У чергову річницю Голодомору український народ поминає своїх невинно убієнних синів і дочок, а всі, хто не є байдужий до свого минулого, запалюють свічку пам’яті як знак скорботи і молитви. У такі дні у храмах і біля поминальних хрестів та спільних могил, де захороненні мільйони жертв комуністично-сталінського режиму, творяться молитви. Українська душа відчуває потребу віддати борг молитви тим своїм мільйонам співвітчизникам, бездиханні, а інколи іще напівживі тіла яких були скинуті до ям, не пом’януті і не відспівані. Водночас наша душа хоче пізнати усю правду про ці трагічні події: про обставини, які до них призвели, про організаторів та виконавців тих нелюдських злочинів. Потребуємо цього не для плекання у собі духа помсти, але для заповнення білих плям в нашій історичній пам’яті, як рівно ж – задля недопущення подібних злочинів проти нашого народу на майбутнє. Окрім цього, правда про Голодомор «повинна об'єднати український народ. Бо тільки єднання навколо правди допомагає народу переживати найстрашніші етапи свого історичного шляху» (Звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з приводу 75-річчя початку Голодомору в Україні).

За відношенням до минулого пізнається ставлення до теперішнього і до майбутнього народу і держави. Той, хто прагне для України добра і розквіту, буде усіма силами сприяти утвердженню історичної правди і справедливості на усіх рівнях народного буття – духовному, культурно-громадському, суспільно-політичному. Бо відомо, що той народ не має майбутнього, який не знає і не пам’ятає свого минулого. З іншого боку, байдужість до долі народу і держави проявлятиметься у байдужості і до його минулого та у поверховому, формальному і бездушному ставленні до пам’ятних подій і дат. Не дивно, що ті, хто ще до нині не погодився з незалежністю України і намагається затягнути наш народ у тенета «русского міра», чинять всілякі спроби, щоб правда про Голодомор була спотворена, або і взагалі канула в небуття. На перший погляд може скластися враження, що ці спроби почасти вдаються, оскільки наш народ ще до кінця не визволився від того жаху, в якому йому довелося жити впродовж 70-ти років панування комуністичного режиму. Страх паралізує здорові імунні сили суспільства, в той час як держава майже нічого не робить, щоб доносити до громадян цілу правду про Голодомор.

Все ж, дякувати Богові, був період в нашій новітній історії, коли Архіви відкрилися і дослідники могли безперешкодно працювати в них. За цей короткий проміжок часу, здається, зроблено так багато, що рано чи пізно правда все ж дійде до кожної людини, яка мешкає в Україні. Окрім цього – і це найголовніше – сам народ, навіть під пластами страху і тривоги, зберіг пам'ять про ці трагічні події на наших землях.

 

ДОПОКИ БОДАЙ В ОДНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ВІКНІ ГОРІТИМЕ СВІЧКА ПАМ’ЯТІ ЗА ЖЕРТВАМИ ГОЛОДОМОРУ, ДОТИ БУДЕ ЖИВОЮ ПАМ'ЯТЬ ПРО НИХ

Носієм національної пам’яті не є влада – вона може бути чужою, окупаційною, ворожою до тих людей, яким повинна служити, – носієм національної пам’яті завжди був, є і буде народ. Тому, допоки бодай в одному українському вікні жеврітиме свічка пам’яті за жертвами Голодомору, доти у серцях українців буде живою надія на остаточну перемогу правди над брехнею, світла над темрявою. На щастя, з кожним роком історична правда про Голодомор доходить до що раз більшої кількості людей – у нашій Батьківщині й в цілому світі.

Наведу лише два приклади того, як правда про Голодомор торує собі шлях у свідомості нашого суспільства і людства загалом: 19 листопада цього року Міністр Канади у справах громадянства та імміграції Джасон Кенней виступив з Заявою, в якій закликав канадський народ згадати «одну з найбільших трагедій минулого століття: свідоме винищення мільйонів чоловіків, жінок і дітей в Україні в 1932-33 роках», яке «було наслідком злочинної політики радянського режиму під проводом Йосифа Сталіна».

Канадський високопосадовець пригадав, що «Парламент Канади 2008 року визнав Голодомор Геноцидом та встановив окремий день для згадування Українського Голодомору-Геноциду». Кожного року канадські парламентарі збираються спільно з українською громадою на парламентському пагорбі в Оттаві, щоб вшанувати жертви Голодомору. Подібні заяви звучать з уст інших високопосадовців в Канаді і в багатьох країнах світу. Це дає підстави твердити, що період замовчування злочинів комуністичного режиму вже не повернеться ніколи, а правда про минуле ставатиме що раз то більше знаною у нас і за кордоном.

А інший приклад – невеличкий відеоролик, знятий в Севастополі, де діти декламують вірш, присвячений Голодоморові 1932-33 років. Я побачив це відео в Інтернеті і ще раз усвідомив собі: правда про трагічні події минулого не буде знищена ніякими антиукраїнськими силами, бо ця пам'ять записана у душі нашого народу, а над душею вороги не мають ані влади, ані сили.

 

ГОЛОДОМОР ЦЕ ТАКОЖ ПАМ'ЯТЬ ПРО ВСЕНАРОДНИЙ СПРОТИВ ПРОТИ БЕЗБОЖНОГО РЕЖИМУ

Голодомор – це не лише згадка про трагічні події. Це – рівно ж пам'ять про всенародний спротив проти брутального і безбожного режиму, який окупував Україну. Більшовицька влада пішла на цей жахливий злочин, бо розуміла, що українці не підкоряться злу і не підуть на компроміс із окупаційним режимом. Ось чому так важливо є надалі плекати живу пам'ять про цей нелегкий період в нашій історії.

Наша пам'ять має виражатися конкретними ділами, і то не лише в самий день пам’яті про жертви Голодоморів, але й впродовж цілого року. На цьому місці дозволю собі ще раз пригадати дуже конкретні пропозиції, які п’ять років тому висловила Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій: «У кожному місті та селі України має з'явитися пам'ятний знак, який нагадуватиме живим про трагедію Голодомору. Потрібно, щоб науковці ретельно вивчили та оприлюднили всі свідчення і документи, які проливають світло на цю подію. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні зробити все можливе для того, щоб правда про Голодомор, його причини та наслідки, стала загальновідомою як в Україні, так і за кордоном. Зло має бути назване злом, злочин – названий злочином».

 

ПАМ'ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР – ЦЕ ЗАКЛИК ДО СОЛІДАРНОСТІ З УБОГИМИ

Спомин про трагічне минуле власного народу має вчинити нас більше солідарними з тими, хто потребує нашої помочі сьогодні – убогими, покинутими напризволяще, страждаючими, – тими, які живуть поруч з нами, і які, можливо, знаходяться за тисячі кілометрів від нас. Не секрет, що і нині мільйони людей у світі терплять від недоїдання, а навіть і вмирають з голоду. Допомогти цим людям – це теж вияв нашої пам’яті про те горе, яке свого часу пережив наш народ.

До речі, подібні заходи вже здійснюються. Знаю, що вже кілька років поспіль Спілка Української Молоді організовує акцію «Сопричастя» на знак духовної єдності з тими поколіннями українців, які постраждали в часи Голодомору. В рамках цієї акції наша молодь запрошує усіх до посту, молитви і добрих діл. Зокрема, учасники акції добровільно зобов’язуються до строгого посту впродовж 33 годин (цього року - з 7.00 год. 23 листопада до 16.00 год. 24 листопада), відтак духовно єднаються в молитві за упокій душ невинно убієнних, та намагаються зробити добре діло для ближніх, які потребують помочі. Такі і подібні їм ініціативи заслуговують на всіляку підтримку і похвалу.

То ж сьогодні – знову занесімо нашу молитву до Всевишнього за упокій невинно убієнних та поставмо свічку у вікні наших осель – як знак живої пам’яті, національного єднання у молитві і надії. Нехай Всемилостивий Господь пригорне всіх невинно убієнних братів і сестер наших до свого Вітцівського серця і дарує їм вічний спочинок і блаженство у Своєму Царстві!

 

Департамент інформації УГКЦ