П В С Ч П С Н
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9
 
10
 
11
 
12
 
13
 
14
 
15
 
16
 
17
 
18
 
19
 
20
 
21
 
22
 
23
 
24
 
25
 
26
 
27
 
28
 
29
 
30
 
 

«Бога витіснили далеко на узбіччя». Інтерв’ю з кардиналом Йозефом Ратцінґером

Пропонуємо читачам інтерв’ю Марко Політі з кардиналом Йозефом Ратцінґером, яке було опубліковане 20 листопада 2004 року в італійській газеті «La Repubblica», незадовго до його обрання Папою Римським. В інтерв’ю порушуються дуже важливі питання й актуальні проблеми нинішнього секуляризованого суспільства: сутність християнства, відхід європейців від Церкви, одностатеві «шлюби», небезпечність безбожного суспільства та ін.

 


Європа втрачає свою християнську ідентичність. Сьогодні тут складають більшість уже непрактикуючі, байдужі та агностики. Який це виклик для Католицької Церкви?


Ми живемо у період великих перемін. Зниження рівня народжуваності та імміграція змінюють етнічний склад Європи. Але, перш за все, ми перейшли від християнської культури до культури агресивного секуляризму з рисами явної нетерпимості. Незважаючи на це, віра не мертва, навіть якщо церкви порожніють і багато-хто більше не вірує. Я впевнений, що навіть у контексті суспільства з великою різноманітністю культурних традицій та серед великого контрасту між ними християнська віра залишається важливим фактором, що надає континентові свою велику моральну і культурну силу.


Отже, Ви не песимістичні?


Оптимізм і песимізм є емоційними категоріями. Я вважаю себе скоріше реалістом. А тому залишаюся переконаним також у внутрішній силі віри. Тим не менше, в такому католицизмі, який ставав щораз більш «католицьким», тобто більш універсальним, у процесі, в якому також інші континенти знаходять свій спосіб бути католицькими, Європа вже не має того домінантного голосу, який вона мала в минулому. Церква Європи і далі має велике значення, проте все більше в контексті міжнародної взаємодії.


Після інциденту з Рокко Бутільйоне1  та прийняття Європейської конституції певні групи неспеціалістів і католиків змальовують ситуацію як стан облоги для християн Європи.


Справді, існує ідеологічна секулярна агресивність, яка дає привід для побоювання. Нещодавно у Швеції одного протестантського пастора, який на основі деяких біблійних текстів у проповіді говорив про гомосексуалізм, запроторили до в’язниці на один місяць. Лаїцизм більше не є тим елементом нейтральності, який відкриває простір свободи для всіх. Зараз він починає перетворюватися на ідеологію, яка з допомогою політики просувається в публічний простір і не хоче залишити більше ніякого місця для християнської та католицької світоглядної концепції – щоб таким чином перетворити її в чисто приватну, а отже, по суті, спотворену справу. В цьому розумінні воістину почалася боротьба і ми мусимо захищати релігійну свободу від зухвалості ідеології, яка робить вигляд, нібито вона – єдиний голос здорового глузду – хоча вона є всього лиш вираженням «певного» раціоналізму.


Що таке лаїцизм?


Справжній лаїцизм, власне кажучи, гарантує свободу релігії. Держава нікому не нав’язує якусь релігію, але тим релігіям, які відповідально піклуються про благо всього суспільства, дає вільний простір – тим самим дозволяючи цим релігіям бути співучасниками в побудові суспільного життя.


Але ж хіба тут немає складної межі? Візьмімо, приміром, розп’яття у школах. У цьому випадку існує тенденція говорити, що знак Розп’ятого є символом універсальної любові, який не може комусь заважати. Але в дійсності розп’яття є все-таки передусім знаком Бога і певної релігії. Хіба це незрозуміло, коли стверджується, що перевага не повинна надаватися якомусь одному символу?


Це залежить від історичної ситуації. Можуть бути такі країни, які не мають ні християнського минулого, ані християнської присутності сьогодні й відкидають цей символ тому, що він не є вираженням якогось надбання, ані загальною моральною орієнтацією. Проте я вірю, що Італія і частина Німеччини, слава Богу, все ще настільки глибоко просякнуті своїм християнським минулим і християнським сьогоденням, що знак Розп’ятого й далі залишився для них спільною точкою опори. Хрест говорить про Бога, Який став людиною і помер за людину, Який любить людину та прощає їй. У ньому також все ще палахкотить видіння Боже, яке виключає всякий тероризм, а також усі війни в ім’я Бога. Можливо, в майбутньому коли-небудь станеться так, що християнська закваска в народі зовсім зникне. Це була б сумна переміна. Тому я покладаю своє особисте життя для того, щоб християнська закваска не зникла.


Ви не думаєте, що Церкві важко бути ще зрозумілою для сучасної людини?


Давайте не будемо говорити про містичну картину. Сьогоднішня людина дуже багатоманітна. Вона є різною в Латинській Америці, в Африці чи в Азії. І навіть серед нас є багато різних соціальних верств з різними світоглядами. Але це правда, що християнству важко дається зрозуміло передавати своє вчення в сьогоднішньому світі, особливо на Заході: в Америці та Європі. На інтелектуальному рівні християнський доробок видається дуже сильно віддаленим від сучасної мови та світогляду. Візьмімо хоча б слово «природа»: наскільки ж змінився його смисл! Без сумніву, ми мусимо робити все можливе, щоб передавати християнський доробок у такий спосіб, завдяки якому в сьогодення вливатиметься справжня сутність християнства.


Як Ви хочете описати цю сутність?


Як історію любові між Богом і людьми. Якщо це зрозуміють сучасною мовою, то можна буде зрозуміти і решту.


А цього вистачить?


Звичайно, існує також трудність сприймати християнство з екзистенційної точки зору. Сучасні стилі життя надзвичайно різноманітні і тому одного лише інтелектуального зусилля не вистачає. Тільки через конкретний досвід та екзистенційний приклад можна переконливо засвідчити доступність і дійсність християнської благовісті.


Чи не приходить тут знову спокуса втекти в ілюзію християнського світу: в органічний християнський світ? Це має сенс?


Звісно, що ні. Колись був певний історичний період, зі своїм світлом і своєю тінню, який дуже добре підтверджує історія Церкви. Проте абсурдно було б зараз втікати у ситуацію, яка вже не може повторитися. З огляду на складність вірити в плюралістичному контексті, ми мусимо брати до уваги те, що історія йде далі – усвідомлюючи, що вона вимагає передусім нових можливостей вільної і дозрілої віри. Віра – це не лише результат традиції та специфічної суспільної ситуації, але перш за все результат вільного вираження серцем «так» Христові.


Де Бог у нашому сучасному суспільстві?


Його витіснили далеко на узбіччя. В політичному житті, здається, стало майже непристойно говорити про Бога – і саме так, начебто це посягання на свободу невіруючого. Політичний світ слідує своїм власним нормам і шляхам, виключаючи при цьому Бога як щось таке, що не належить до цього світу. Те саме відбувається в світі бізнесу, економіки та приватного життя. Бог залишається на узбіччі. Проте мені здається необхідним заново збагнути, що й політичній та економічній сфері потрібна моральна відповідальність, яка виникає у серці людини і врешті-решт розглядає, що означає присутність чи відсутність Бога у світі. Суспільство, в якому Бог абсолютно відсутній, руйнує себе самого. Це ми вже бачили у великих тоталітарних експериментах минулого століття.


Головним пунктом протистояння між Церквою та світом, звичайно, є статева етика. Папська енцикліка «Humanae Vitae» вже 1968 року вирила яму між учительським урядом Церкви і практичною поведінкою віруючих, зі згубними наслідками. Чи не прийшов час по-новому переосмислити енцикліку?


Для мене очевидним є те, що нам не можна переставати обдумувати ці речі. В перші роки свого понтифікату Іван-Павло ІІ запропонував новий спосіб антропологічного та особистого зближення з цією проблемою, в якому він розвинув доволі нове і різноманітне бачення зв’язку між своїм «я» і «ти» чоловіка та жінки. Це правда, що протизаплідна пігулка відкрила шлях до справді антропологічної революції найбільшого масштабу. Вона, очевидно, є не тільки допомогою у важких ситуаціях – як, мабуть, ще думали спочатку. Протизаплідна пігулка змінила погляд на сексуальність як ціле, тобто погляд на людину та її людське тіло. Протизаплідна пігулка відділила сексуальність від плідності, і таким чином вона взагалі докорінно змінила сприйняття людського життя. Статевий акт втратив своє первісне призначення і мету, які перед тим завжди були очевидними та однозначними. Як наслідок, з того часу всі способи сексуальності стали рівноцінними. Цій революції передусім слідувало прирівнювання гомосексуалізму до гетеросексуалізму. Саме тому я кажу, що Папа Павло VI своєю енциклікою вже тоді дуже прозорливо вказав на проблему величезного значення.


Ви вже торкнулися питання гомосексуалізму. Та це ж тема, що стосується любові між двома особами, а не однієї лише сексуальності. Що може зробити Церква, щоб зрозуміти це явище?


Дозвольте сказати щодо цього дві речі. Перш за все, ми повинні мати велику повагу до цих осіб, які також страждають і шукають відповідний їм спосіб правильного життя. Проте, з іншого боку, цим особам насправді й так не допоможе, якщо ми зараз створимо юридичну форму такого собі виду гомосексуального «шлюбу».


Отже, судячи з цього, Ви розцінюєте вибір, що був зроблений в Іспанії2 , як негативний?


Так, тому що він є руйнівним для сім’ї та суспільства. Право творить мораль чи певну форму моралі. Адже люди вважають те, що дозволяє право, загалом також морально дозволеним. І якщо ми розглядаємо цей зв’язок за більш чи менш рівноцінний зі шлюбом, то у нас суспільство, яке не усвідомлює ні того особливого, що має сім’я, ані суттєвого характеру сім’ї, тобто справжню суть чоловіка та жінки. Адже ж метою і призначенням подружніх відносин є забезпечення людству – не тільки в біологічному плані – тривалості життя. Тому рішення, яке було прийняте в Іспанії, цим особам не принесе ніякої справжньої користі. Так ми лише руйнуємо основоположні елементи правопорядку.


Ваше високопреосвященство, таке вже бувало, що Церква зазнавала поразок, коли вона всьому казала «ні». Чому не може існувати хоча б пакт солідарності між двома особами,  який визнавався б законом, навіть якщо вони гомосексуальні?


Інституціоналізація такого зв’язку неодмінно була б сприйнята громадською думкою – хоче цього законодавець, чи ні – як інша форма шлюбу. Проте через це відносність шлюбу стала б неминучою. До того ж нам не слід також забувати, що таким рішенням – до якого в даний час схиляється Європа, перебуваючи в явному занепаді, якщо можна так сказати – ми ізолюємо себе від усіх інших великих культур людства, які завжди визнавали внутрішню суть сексуальності: що саме чоловік і жінка створені для того, щоб у своєму зв’язку гарантувати людству майбутнє.


Конфлікти між суперечливим баченням моралі не в останню чергу відображають також і революцію суб’єкта, якої зазнавав Захід протягом останніх двох століть. Така нова суб’єктивність – це нещастя, чи виклик для Церкви?


Сама по собі можливість для самовизначення може бути доброю справою. Але я сумніваюсь, що багато суб’єктів справді самовизначені – так як сьогодні нас в цьому хочуть запевнити – і що їх не існує у певному уніформізмі, тим більше, заздалегідь виробленому, все-таки вводячи себе в оману, нібито вони самі запроваджуються в життя. Нинішньою людиною маніпулює ринок, ЗМІ, мода. Справді, сфера суб’єкта стала значно-значно більшою. Однак проблема в тому, що релігії та моралі сьогодні надається останнє право громадянства всього лиш в рамках приватної сфери. Всезагальною думкою стало те, що об’єктивність можна знайти тільки в науках, тоді як все решта є цілком суб’єктивним.


А тепер?


Те, що суб’єкт більш свідомий своєї свободи та відповідальності, залишається позитивним здобутком. Проте зараз настав час визнати, що людська свобода може вижити тільки як розділена свобода з іншими. Перш за все слід збагнути, що людина сама себе не створює: вона є створінням зі своїми межами – та можливістю втратити свій шлях.


У цей абсолютно західний сценарій нині вламується іслам. Як повинен реагувати на це католицизм?


Іслам дуже багатогранний і його не можна зводити лише до тероризму чи «поміркованих мусульман». У культурному відношенні є велика різниця між Індонезією, Африкою, Аравійським півостровом, і ймовірно, що формується також іслам з європейськими рисами, що приймає елементи нашої культури. Тверда віра мусульман у Бога, в будь-якому випадку, є позитивним викликом для нас: їх усвідомлення, що на всіх нас чекає останній суд Божий, їх моральна спадщина і дотримання деяких норм, які показують, наскільки віра в житті потребує загальних способів вираження. Це те, що ми трохи втратили.


А як з критичною стороною?


Звичайно, треба враховувати й ті культурні слабкості релігії, яка так сильно прив’язана до однієї книги, яку вважають слово в слово натхненною – з усіма небезпеками, які з цього випливають. Ми мусимо запропонувати релігії, в якій неподільність державної влади та релігії є такими визначальними, концепт релігійної свободи. Ми могли б їм показати, що Бог, Який дає людині більше свободи, пропонує людині також нові шляхи для його власного культурного розвитку.


Деякі залякані християни стають дедалі агресивнішими в ставленні до ісламу або заявляють: ніяких мечетей у нас, якщо нам не можна будувати храми у вас.


Агресивність – це завжди погано. Але мені видається справедливим наполягати на можливості також в арабських країнах мати храми, перш за все в Саудівській Аравії. Традиція ісламу це дозволяє. В Ірані та Іраці дається така можливість.


Який тип папства потребуватиме ХХІ століття?


Тут не зважуюсь на якесь передбачення, тому що Папи Римські в певному сенсі завжди були несподіваними. Кожен у свій спосіб є оригінальним і відповідає на виклики часу, які ми не можемо передбачити.


Die Welt

 

Переклад з німецької та примітки Володимира Мельника
 


 1 Кандидатура італійця Рокко Бутільйоне, який 2004 р. претендував на посаду комісара ЄС з питань внутрішніх справ і юстиції, була відхилена одним голосом більшості внутрішнього комітету Європейського Парламенту. Причиною цього було те, що він, як католик і філософ, висловлювався проти практикуючого гомосексуалізму.

В результаті парламентських виборів 2004 року уряд Іспанії очолив Хосе Луїс Сапатеро, лідер соціалістичної партії, одним з ключових моментів передвиборної програми якої була легалізація шлюбів одностатевих пар і їх права на усиновлення. Законопроект про одностатеві шлюби був ухвалений кабінетом міністрів 1 жовтня 2004 р., після чого був направлений на розгляд в Парламент. Після довгих дебатів у Парламенті закон був прийнятий 30 червня, опублікований 2 липня і набув чинності в неділю, 3 липня 2005 р.